Протоієрей Андрій Лотоцький: "Сповідь – це примирення з Богом"

Кожен, хто бажає спастися завжди має серце налаштувати до покаяння і скорботи: «Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50:19). Тими словами покаяння, примирення з Богом в Старому Завіті навчає великий пророк, другий ізраїльський цар, псалмоспівець Давид. Нам відома його дорога до гріха з Книги Царств і відоме його покаяння.

В такій скорботі дух людини з легкістю може пройти хитрощі диявола, якого всі сили направлені, щоб ослабити дух людини і засіяти терня, за словами Євангеліста: «…Господарю, чи не добре насіння ти сіяв на полі твоїм? Звідки же взявся кукіль? Він же сказав їм: людина – ворог це зробила.» (Мф. 13:28).

Коли людина старається мати серце чисте і смиренне, тоді диявольські хитрощі без дієві; де є спокій помислів, там живе сам Бог: «…оселя Його, і перебування Його на Сионі» (Пс.75:3).

Початок покаяння народжується від страху Божого і уваги до себе, як говорить святий мученик Вонифатій: «Страх Божий є батько уваги, а увага є матір внутрішнього спокою». Страх Господній пробуджує совість, яка робить те, що і душа як в чистій воді, бачить свою не красоту і так народжується покаяння.

Ми все життя, своїми гріхами ображаємо велич Божу, а тому маємо завжди зі смиренням просити у Бога простити нам провини наші. «Вони били мене, щоб я впав, але Господь підтримав мене» (Пс. 117:13).

Коли святий пророк Нафан дорікнув Давиду за гріхи Його, то він, покаявшись, отримав прощення: «Господь зняв з тебе гріх твій; і ти не помреш» (2 Цар. 12:13).

Один пустельник, що йшов по воду біля джерела згрішив. Коли повернувся у свою келію усвідомив свій гріх і продовжив своє подвижницьке життя, як і раніше. Ворог хотів його відвернути від подвижницького життя, але воїн Христа вистояв на своїй дорозі. Коли ми щиро каємося у гріхах своїх і звертаємося до Господа всім своїм серцем Він дуже радіє, і кладе на плечі заблудлу овечку, і приводить її до Отця Небесного.

Покаяння в гріху полягає в тому, щоб його знову не повторювати. Як від будь-якої хвороби є лікування так і в кожному гріху є покаяння. Нам потрібно без сумніву приступати до покаяння, і воно буде ходатайствувати за нас перед Богом.

Примиритися з Богом допомагає Ісусова молитва: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! », можна назвати це найбільше досягнення для нашого серця. Григорій Синаїт говорить: «Бога стяжаємо або діланням і трудом, або майстерним призиванням Ісусового імені».

Всякому, хто покаявся або почав шукати Господа, святі отці настановляють звершувати Ісусову молитву, а з нею вже практикувати і всі інші молитовні правила, таким шляхом швидше можна укріпитися, і прозріти духовно та дійти до внутрішнього миру. При відсутності Бога стікається до нас все зле і шкідливе, не лишаючи місця нікому і нічому корисному для душі, так при Його присутності все супротивне віддаляється, і ні в чому доброму не буває недостачі і все являється можливим для виконання, як і сам Господь нам говорить: «Хто перебуває в Мені, і я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15:5).

Старець Паїсій Святогорець говорить, що покаяння має велику силу. Бог дав людині розум для того, щоб та розважала, наскільки великим є її гріх, каялася і просила прощення. Не розкаяна людина є дуже черства, тому що не хоче покаятись і звільнитися від тієї пекельної муки, в якій вона живе і яка веде її ще в гіршу муку.

Таким чином вона позбавляє себе тих земних втіх, які перетворюються в більші, вічні втіхи поруч з Богом «На небі буде більша радість за одного грішника, що кається» (Лк. 15:7). Старець Паїсій навчає, що людина перебуваючи далеко від Бога, перебуває поза собою. Пригадаймо Євангеліє другої підготовчої неділі перед постом про блудного сина.

«Опам’ятавшись, він сказав до себе: іду до батька свого» (Лук. 15:17-18). Блудний син вирішив повернутись до батька, отямившись і покаявшись. Живучи в гріху, він був поза собою, жив без розуму й сенсу, оскільки гріх поза здоровим глуздом. Людина має здатність змінитися, вона може стати ангелом, а може стати дияволом. Покаявшись, людина може в одну мить перенестись з пекельної муки до Раю. Яку силу має покаяння, примирення з Богом, з самим собою ! Каючись, людина проходить через нове хрещення. Покаяння – це хрещення слізьми. Апостол Петро своїм відреченням зрадив Христа, однак він «Плакав гірко» (Лк. 26:62). І тому отримав прощення у своєму падінні. Тобто щире покаяння обмило апостола Петра і знову очистило його. Людина спочатку народжується тілесно, а потім через Таїнство Хрещення – духовно. «Водою і духом» (Ін. 3:5) людина відроджується і стає людиною новою.

Є сльози егоїстичні, вони подібні до каяття Юди. Він, зрадивши Христа, пішов до фарисеїв, щоб сказати їм: «Згрішив». Але фарисеї відповіли Юді: «Ну а нам ти навіщо кажеш про те, що згрішив?» Ці слова зачепили Юду, він озлобився, жбурнув фарисеям срібняки, пішов і через егоїзм повісився (Мф. 27:3 5). Але якби Юда пішов до Христа і сказав йому: «Прости», то він би спасся. Старець Паїсій називає ще покаяння нескінченним рукоділлям. Коли хтось помирає, то його оплакують, закопують в землю, а потім забувають… Але за наші гріхи ми будемо плакати постійно – поки не помремо. Однак будемо здійснювати це діяння з розважанням і надією на Христа, який перетерпів Розп’яття для того, щоб нас духовно воскресити. Архімандрит Олексій Філозоф навчає: «Покаяння це друге хрещення тому щира сповідь – це краще лікарство для хворої душі».

«Найтяжчий подвиг – це сповідати тих, хто мовчить на сповіді» – говорить старець. Пастир має докласти всі зусилля до такої овечки, не прогнати її, а можливо обняти і навіть руки поцілувати, з любов’ю запитувати і роз’яснити, щоб така душа пішла від духівника і відчула полегшення, а найважливіше примирення з Богом.

З точки зору відомого богослова і проповідника митрополита Антонія Суржського, люди приходять сповідатися Богові перед священиком, проходять повз тих, кого вони образили, принизили. Зрозуміло, що мало хто грішить проти Бога – майже всі ми грішимо шляхом образ та приниження нашого ближнього. Ми каємося в нетерпінні, каємося в брехні, ми каємося в спокусі, каємося в багатьох злочинах, і всі ті злочини ми робимо перед своїми ближніми. На сповідь ми приходимо до Господа, проходячи своїх ближніх. Тому перше, що ми маємо усвідомити: ми не маємо права приходити каятися в тому, що зробили, якщо не пішли до тієї людини перед ким завинили і не примирилися з ними. Владика Антоній говорить: «Моя душа в тривозі, в мене гнів, в мене буря різних думок через те, що ти сказав, що ти зробив, можеш мене оздоровити? Чи можеш ти мені допомогти тебе простити?» Це дуже важливо і кожен з нас має задуматися над тим, що ми зранені не тільки своїми гріхами, але й чужими. Тому сповідник повинен поставити перед собою питання: кого я образив або на кого я маю образу? Зробити все можливе для примирення, навіть якщо прийдеться принизитись. І лише тоді прийти до Бога і сказати: «Господи, з свого боку я зробив все і тепер прошу Тебе мене простити». Перше ніж отримати прощення від Бога, потрібно перед собою поставити питання: «Чи прощаю я Бога за те, яке життя я маю?» Часто на сповіді можна почути такі слова: «Такі мої гріхи, але як мені не грішити, коли обставини життя так склалися, все пішло прахом. Це означає, що Бог мене не вберіг, Господь створив такі обставини, що я мушу грішити. Я каюся в своїх гріхах, але насправді Бог в цьому винний». Тому наша сповідь має бути примиренням. Кожна сповідь має бути, з одного боку, погляд в минуле, а з іншого – програмою на майбутній подвиг, на боротьбу, на перемогу над собою в ім’я Бога, і в ім’я ближнього.

протоієрей Андрій Лотоцький,
настоятель Храму Святого Духа с. Оброшино

Переглядів: 2155

Pоздрукувати матеріал