Історія свята Різдва Христового

Кожного року велично і радісно в духовному піднесенні святкуємо ми Втілення Сина Божого. Це торжество є початком і основою нашого спасіння. Адже сенс Різдва Христового полягає в тому, що Син Божий – одна із трьох іпостасей Святої Тройці, з’єднавшись з нашою людською природою через народження від Пресвятої Діви і Святого Духа, оновив наше єство, визволивши його від гріха і смерті. В це свято ми знову переконуємось, що Господь не залишив світ і кожного з нас без своєї безмежної любові та ласки.

Спаситель світу народився у Вифлеємі за правління імператора Августа (Октавія), Август видав наказ про перепис народу своєї імперії, до якої тоді належала Палестина. У євреїв був звичай – вести перепис людей по дванадцяти колінах і родах. Кожне коліно і рід мали свої визначені міста; саме тому Діва Марія і праведний Йосиф, що походили з роду царя Давида, прийшли у Вифлеєм. Там вони не знайшли жодного місця, щоб оселитись. Тому в печері, що була призначена для перебування худоби, і прийшов на землю Господь Ісус Христос. Першими звістку про цю новину від небесного посланця отримали вифлеємські пастухи, а різдвяна зірка сповістила волхвів – східних мудреців. Про народження Сина Божого пишуть євангелисти Матфей (1, 18 – 2, 23) та Лука (2, 1-20).

На спомин явлення в тілі Господа Церква ще в апостольські часи встановила свято – Різдво Ісуса Христа. В Апостольських Постановах написано: “Зберігайте, браття, святкові дні: найперше, день Різдва Христового, який святкуйте 25 дня десятого місяця” (тобто, грудня). Багато хто схильний вважати, що християнське Різдво встановлене на противагу язичницькому культу сонця, так як Ісус – Сонце Правди, Переможець смерті. Відомо, що у римлян 25 грудня випадало свято, що називалось днем народження непереможного сонця, якого не могли перемогти ніч і зима; з цього дня ніч зменшується, а день починає зростати. Та, на думку вчителів Церкви Христової – св. Кирила Олександрійського, св. Іполіта, св. Тертуліана, св. Іоана Золотоустого, блаж. Августина, 25 грудня (за старим стилем) історично відповідає дню народження Спасителя. До початку V ст. в багатьох місцевостях Різдво святкували 6 січня (за старим стилем) разом із Хрещенням і називали Богоявленням. Причиною до такого спільного святкування послужили слова Євангелиста Луки про те, що Христос після хрещення вийшов на проповідь і мав тоді тридцять років. Спочатку Різдво окремо від Хрещення починають святкувати у всій Західній Церкві, а в 377 р., за наказом імператора, якого переконав св. Іоан Золотоустий – і у всій Східній церкві. Таким чином, свято Різдва Христового вже в кінці IV ст. святкується у всій Вселенській Церкві, про це свідчать св. Єфрем Сирін, св. Василій Великий, св. Григорій Богослов, св. Григорій Ніський, св. Іоан Золотоустий, св. Амвросій та інші святі Отці Церкви цього часу.

В першій половині IV ст. на місці вифлеємської печери, прославленої Різдвом Спасителя, рівноапостольна цариця Єлена поставила Храм, про велич якого піклувався її син – рівноапостольний імператор Констянтин. В кодексах імператорів Феодосія 438 р., Юстиніана 535 р., викладений закон про загальнодержавне святкування Різдва Христового. До ХІ ст. в Східній Церкві вже було сформовано ряд богослужінь, присвячених цьому святу, які з невеликими змінами звершуються і сьогодні. Видатні Отці Церкви протягом багатьох століть створювали піснеспіви цих богослужінь: св. Анатолій Патріарх Єрусалимський, св. Роман Сладкопівець (кондак та ікос), св. Андрій Критський (стихири на “Хваліте”), Софроній та Андрій Єрусалимські, св. Герман Патріарх Константинопольський (ряд стихир на “Господи, взиваю” і стихири на літії), св. Іоан Дамаскін (стихири на вечірній, канон), св. Косьма Маюмський (канон), прп. Кассія та інші.

Свято Різдва Христового належить до числа дванадесятих (найбільш шанованих свят після Пасхи) і серед них є найурочистішим. Вважаючи Різдво другою Пасхою, Церква встановлює перед ним піст, що розпочинається 27 листопада – в день пам’яті св. ап. Филипа і за тривалістю рівний Великому посту, тому називається “малою Чотиридесятницею”. Різдвяний піст називається ще Пилиповим, та за своєю строгістю поступається Великому і Успенському і прирівнюється до Петрового, крім останніх днів. Найбільш строгим стриманням освячується останній день посту, відомий також під назвою “сочельник”. Назва походить від слова “сочиво” (“коливо”) – варених зерен злакових, які вживали після літургії. Піст в сочельник послаблюється, якщо цей день випаде в суботу або в неділю.

Важливе місце у святкуванні різдвяних свят займають театралізовані дійства, що відтворюють подію пришестя Ісуса Христа. Такі вистави носять назву “вертеп”, що в перекладі зі старослов’янської мови означає печера і вказує на місце народження Спасителя. Час виникнення вертепу, що став невід’ємною складовою української народної культури, точно не встановлено. Проте, письмові записи вертепів відомі вже з XVII ст. Віршовані тексти таких вистав є одним з найдавніших взірців української поезії, які передаються з уст в уста, із покоління в покоління, від серця до серця, стали всенародним надбанням, національним скарбом.

Святкуючи таким чином Різдво, ми душею і тілом величаємо Господа Ісуса Христа, зберігаючи тисячолітні традиції Церкви та християнські звичаї рідного народу.

ієромонах Юліан (Гатала)


Pоздрукувати матеріал