Проповідь Високопреосвященного митрополита Димитрія в неділю 25-ту після П’ятидесятниці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!

Всечесні отці, всечесний отче-ректоре, отці, які прибули на наш урочистий акт – престольне свято, із Київської Православної Богословської Академії, із Волинської Православної Богословської Академії, із Рівненської Духовної Семінарії, із Дніпровської Духовної Семінарії, із Теологічного відділення Філософського-Богословського факультету Чернівецького Національного університету ім. Юрія Федьковича, викладачі, студенти, дорогі во Христі брати і сестри, я перш за все хотів би нас всіх привітати із цією святою неділею і із днем пам’яті святителя ІоанаЗолотоустого, архієпископа Константинопольського.

Так випало, що цього року ми святкуємо його пам’ять у неділю. І перш за все не можемо не згадати про нього – про цього великого святого вселенської Церкви, який жив у IV – на початку V століття після Різдва Христового; залишив після себе дуже велику спадщину. Навіть у сьогоднішню неділю, коли Церква згадує його пам’ять і разом з тим читається Євангеліє від Луки про милосердного самарянина; у святителя на цю тему є дуже багато проповідей, особливо на тему любові, тому що цей святитель любив своїх ворогів. Можете собі уявити, що він любив тих, хто його скинув із Константинопольської кафедри. Проти нього при дворі візантійського імператора плелися різні інтриги. Його позбавили сану, але він не переставав прощати і любити своїх ворогів. У одній із проповідей святитель сказав такі слова, що не важко любити того, хто вас любить; не важко любити свого друга, приятелів, знайомих, тих, хто приносить вам за служінням чи за професією якусь користь. Коли ми користаємо з ближнього, то ми не можемо його не любити, адже це за словами святителя: «є природнім і життєвим».

Але спробуйте любити ближнього без користі, а ще більше полюбити ворога, прощати йому і любити. Як виявляється, це є великий подвиг – особливо зараз. Відразу виникають у нас асоціації, порівняння, як можна любити того, хто вбиває нас; як можна любити тих, хто нападає на нас. Як ми можемо від нашого серця, від якого постійно йде любов, вичавити хоча б крихту цієї любові до ворогів. Так само і законник приступив до Христа і запитував Його: «що мені робити, щоб осягнути вічне життя?» (Лк. 10, 25) Зверніть увагу, що про рай ми знаємо із Священного Писання дуже мало, але про пекло ми знаємо більше: воно навіть може бути описаним, і нехай в кількох словах, але схарактеризоване. Це означає, що людину завжди турбувало вічне життя, і те життя, яке є загробним. І ось Христос дає цьому законнику відповідь, що треба полюбити Бога всім серцем своїм, всією душею своєю, всією силою своєю, кріпостю, всім розумом своїм; і полюбити ближнього як самого себе.

Ось власне у цій притчі про милосердного самарянина і виявляється ця любов. У чому вона проявляється? У чому ця любов до ближнього: «любити як самого себе» проявляється? Коли цей самарянин приносить до притулку, до лічниці оцього чоловіка, який був розбійниками обезчесчений, доведений майже до смерті, то він платить два динарії. І що ми бачимо, якщо цьому чоловікові ще потрібно буде на лікування, щоб довести його до нормального фізичного життя, то самарянин додасть ще коштів. Фактично, він прирівняв цю любов до самого себе, що він би так само віддав все, що в нього було, не пожалів би ніяких грошей, попросив потурбуватися про нього. Тому не даремно, перше Оріген, а потім блаженний Августин, тлумачили цю притчу буквально: цей самарянин є Ісус Христос – Бог, який зійшов на землю, взяв цього пограбованого розбійниками, побитого, на свої руки і приніс до лічниці – до Церкви Своєї; зарплату велику залишив, бо ці динарії символічно означають кров Ісуса Христа пролиту на хресті, а оця дорога, яка пролягала від Єрусалима до Єрихона – це була дорога від раю до земного пекла, адже у єврейській мові, як кажуть святі отці: «немає слова «іду» до Єрусалиму, а буквально вживається слово сходжу в Єрусалим, піднімаюся в Єрусалим. І так само виходжу з Єрусалима, спускаюся з Єрусалима». Ось ця дорога, яка символізувала відхід від вічного життя до нашого земного життя, куди йшов цей подорожуючий, і якого розбійники перейняли, побили, збезчестили і покинули. І ви чули як мимо пройшов священик, далі ще один священнослужитель – левит пройшов мимо, і тільки цей милосердний самарянин зупинився і допоміг цьому чоловіку.

В іншому місці сказано цими законниками, які постійно спокушали Христа, такі слова: «Ти, напевно, самарянин, і в тобі біс». Ось ці останні слова, що в Христові біс, сам Господь відкинув, але не відкинув перше, бо Він знав з ким Себе ототожнював – із цим милосердним самарянином. І тому ця притча дуже яскраво показує, вимальовує образ справжнього християнина – справжнього самарянина-християнина, бо так чинив Бог, так чинив з родом людським Бог, так вчинив з Адамом Ісус Христос. Через це, дорогі брати і сестри, ця притча має глибокий зміст, і недаремно, Ісус Христос сказав вкінці до законника, щоб він так само робив.

Коли ми викликаємось на високе служіння, на громадське служіння, якусь професію здобуваємо, то ми повинні завжди пам’ятати цю притчу: йти і так робити, в житті так поступати, щоби осягнути вічності. І саме найважче, що дається для кожного із нас – це зовсім не те, щоби осягнути професію, але спробувати жити так як каже Христос, адже те, що Він від нас вимагає є найважчим в цьому житті. Не дивлячись, що любов рухає всім, і навіть цим світом, бо уявити життя нашого без любові є неможливо, але вона є у нас, не дивлячись на те, що вона є недосконала, адже не виходить від Бога, і тому є обмежена: вона є в колі наших друзів, знайомих, тих, які нам творять блага.

Отже, дорогі брати і сестри, будемо вдосконалюватись як від нас цього вимагає Христос, тому що Його Євангельські слова є словами вічними, незмінними, і ці притчі – це розповіді з яких ми сьогодні можемо зробити для себе висновок, що ми повинні робити. З цього всього спитає нас Христос, і цей діалог, який у Нього був з цим законником – буде так само із нами. Ми це повинні усвідомити, бо у наш вік оцих технологій, неогностицизму, секуляризму, і того всього, що ми називаємо відступництвом від Бога, віра меркне, а за вірою і любов зникає. А нам, і особливо для тих, хто стоїть в храмі, навпаки потрібно придбати, примножити і показати на ділі, що те, що сказав Христос є істина і правда. Тому я всім вам бажаю: викладачам, студентам, парафіянам цього храму, щоби ми вивчали Священне Писання і добре знали про святителя ІоанаЗолотоустого, пам’ять якого ми сьогодні творимо, який володів цією любов’ю, і помер зі словами: «Слава Богу за все!»; щоб ми так само неосоромно, під час свого відшестя в світ інший, сказали: «Амінь. Слава Богу за все!»


(проповідь виголошена за Божественною літургією в неділю 25-ту після П’ятидесятниці, в день пам’яті святителя Іоана Золотоустого, 26 листопада 2017 року)
Прес-служба Львівсько-Сокальської єпархії




Pоздрукувати матеріал