Проповідь Високопреосвященного митрополита Димитрія у неділю про митаря і фарисея

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня неділя нагадує нам про те, що Церква нас виводить на пряму стежку до Великого і Святого посту. Відтак, природно, що Свята Церква у цей час показує нам приклади покаяння, зокрема і особливо через визначені Євангельські читання.

Сьогоднішня притча дещо перегукується із тематикою Євангельського читання минулого недільного дня. Сьогодні ми знову говоримо про митаря у притчі, а минулого тижня ми говорили про Закхея, реальну постать, який був начальником над митарями.

Закхей побачив Бога, Бог ввійшов до його дому на трапезу і в серці грошолюбного митаря пробудився покаяльний настрій. Сьогодні у Христовій притчі зображені дві людини, які зайшли до храму помолитися, серед яких також є митар, а інший чоловік був фарисеєм. Вже не Господь до них приходить, але начебто самі вони приходять до храму, до дому Божого. І, зауважте, каже Христос: “Два чоловіки прийшли до храму”, - і лише потім додає, що один із них був митарем, а інший фарисеєм, наче наголошуючи, що перш за все вони, як і ми з вами, були людьми. (Лк. 18, 10)

Так ось обидва ці чоловіки почали молитися в храмі. Але із першими ж словами їхніх молитов ми зауважуємо велику відмінність душевного стану кожного із них. Фарисей починає зі слів, які самі по собі стали своєрідною приказкою: “Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди” (Лк. 18, 11). Очі фарисея були зверненні до неба, він із запалом промовляв цю “молитву” і осуджував у своєму серці тих, хто жив не так, як він, хто не досягнув його праведності, зачисливши до цих, “інших, практично усіх людей”.

Митар же стояв у кутку, не наважуючись навіть своїх очей звести до неба. Він лише бив себе у груди і промовляв: “Боже, будь милостивий до мене, грішного!” (Лк. 18, 13).

Ось і все, на цьому фактично всі події у цій притчі закінчуються, і лише Христос, підсумовуючи, каже, що митар повернувся додому більше виправданий, аніж фарисей. Така дуже проста, але глибока і влучна притча.

Але поміркуймо, що ж сталося такого із фарисеєм, чому так сказав про нього Спаситель? Хіба ж не цього навчає нас Церква: виконувати заповіді Божі, творити молитву, милостиню, прагнути до праведності життя. Ось і фарисей це виконував, але чому ж тоді молитва митаря стала ближчою Богові?

А тому, що фарисей виконувати то виконував, але не молився щиро, а пишався своїм праведним життям і хвалився ним перед Богом, його “молитва” була просякнута осудом і зневагою до інших. А митар же навпаки себе визнавав за найбільшого грішника. І в образі митаря ми найперше бачимо смирення.

Але смирення, дорогі брати і сестри, неможливе без любові. Неможливо, дуже важко це бути смиренним, бути слухняним і покірним Богові і людям, коли в серці нема любові ні до Творця, ні до ближніх. З цього розуміємо, що митар, на відміну від фарисея, придбав у серці любов.

Фарисей все правильно виконував, до йоти виконував закон, але був гордим, хоч і зовнішньо праведним. І Господь зглянувся саме на митареве покаяння, яке було слізне, щире, яке привело душу його до святого стану. Бо зовнішня праведність, видиме виконання Закону, це ще не святість, це ще не спасіння. Істинна праведність – це праведність духовна, яка й проявляється, зокрема, у смиренні і любові. І влучно зауважує святий апостол: “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (Як. 4, 6).

Узагалі Богові ближчою є та людина, яка щиро кається, і противно є Богові коли виконується весь закон, усі заповіді, але робиться це лише, щоби кинути докір іншим, щоби похвалити потім самого себе, противно Богові, коли виконання заповідей є самоціллю.

Воцерковлені люди легко можуть спокуситися цією правильністю свого життя. І в суспільстві таких християн є дуже багато, які можуть виконувати все без винятку, але духовно вони провадять життя далеке від Бога. Щось не те відбувається із цими християнами. Вони приходять додому, їм не догодив зять, невістка, діти, чоловік і вони починають кипіти злістю. Такі люди міркують про себе, що все-все виконують, що вони мало не святі, а на рідних своїх, на всіх інших людей дивляться фарисеєвими очима. Це велике зло і в домах таких оселяється велика біда.

Знайте, що Господь таким християнам буде противитися, тому що, дорогі брати і сестри, немає, немає серед нас тих, хто був би доконаним грішником. Кожна людини, яка у наших очах навіть здається самим втіленням гріха, все одно ще зберігається момент покаяння, є ще цей крок і можливість покаяння. Сатана його немає, а людина кожна ще має.

А святість це що? Святі – це люди, які вийшли із цього гріховного стану, які зробили цей крок до покаяння.

У зв’язку із цим мені пригадалася одна розповідь про афонського старця. Якось старець вирішив навідатись до міста Уранополіс і сказав про це своїм учням. Один із цих учнів каже старцю: “Отче, ми вирушаємо на материк. Але ж стільки років ми не виходили із келії, ви мене наставляли, я стільки всього придбав і боюся, що все втрачу! Навіщо мені цей грішний світ? Я не хочу дивитися на нього”. Але коли прибули вони до міста, старець повернувся і відповів цьому учню: “Знаєш, я нічого не придбав особливого за ці роки, а якщо ти щось надбав, хай воно пропаде!”.

Старець одразу побачив, що цей послушник є гордий, він возвів себе в стан праведності настільки, що вирішив уже й до світу не являтися, осуджуючи все, що міг би там побачити. Старець розпізнав цю гординю, тому й сказав, що, навіть якщо той дійсно щось і надбав у духовному сенсі, то краще йому все те втратити, знову опуститися до грішного стану, щоби пробудився у ньому покаяльний настрій, смирення, а за цим прийде і справжня святість.

Кожного року, дорогі брати і сестри, коли ми вже переходимо до читання і співу “Постової Тріоді”, цієї особливої книжки, яка поставляє перед нами покальні образи, першими ми зустрічаємо фарисея і митаря. Звичайно, ми сприймаємо цю Христову науку, погоджуємося з почутим. Але мало погоджуватись, потрібно слідкувати за собою, щоби з одного боку виконувати старанно заповіді Боді, а з іншого – не уподібнитися фарисею.

Тому нехай ця молитва “Боже, будь милостивий до мене, грішного!”, яку ми ще називаємо митаревою, ніколи не перестає лунати у наших серцях. Амінь!

(проповідь виголошена за Божественною Літургією у Свято-Іоано-Золотоустівському Академічному храмі Львівської правславної богословської академії у неділю про митаря і фарисея, день пам’яті перенесення мощів свт. Іоана Золотоустого, 9 лютого 2014 року Божого)
Прес-служба Львівсько-Сокальської єпархії




Pоздрукувати матеріал