Проповідь Високопреосвященного митрополита Димитрія у неділю 6-ту після П’ятидесятниці, день пам'яті рівноап. Марії Магдалини

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Всечесні отці!
Дорогі брати і сестри!

Перш за все я хотів би висловити вам свою вдячність за те, що маю сьогодні можливість з Архипастирським візитом відвідати Семенівку і разом з вами, парафіянами Свято-Іллінського храму, помолитися у цій прекрасній церкві, освятити іконостас і порадіти разом з вами плодам вашої праці. Храм ваш поступово прикрашається, прекрасно постелена підлога, завершений іконостас – радість повинна наповнювати ваші серця, на чиїх очах цей храм будувається.

Наші предки проживали все життя, але одиницям із тисяч щастило побачити як будувалися храми. Нам же Господь благословив жити в такий час коли храмів дуже багато будується, коли раніше збудовані храми прикрашаються і довершуються, а старі храми відновлюються і реставруються.

Особливо в цей рік, у рік 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України, багато наших святинь оновлюються. Однак дуже важливо, брати і сестри, разом із цими рукотворними храмами плекати і свої душі, оберігати їх від гріха.

Ось Євангеліє, яке сьогодні пропонує нам Церква, дуже яскраво показує, як треба любити один одного, як треба любити всіх тих, хто зустрічається нам у житті: і родичів, і близьких, і друзів.

Один старець-монах якось поставив перед собою запитання: чи багато серед нас є таких, які радіють успіхам ближніх? Ось наприклад: хтось побудував гарний будинок для себе, тому що має в цьому потребу. Але, чи радіємо ми цьому, чи навпаки заздримо? Чи взагалі радіємо ми успіхам ближзьких людей?

Рідко так сьогодні буває. Вік, у якому ми проживаємо, є віком егоїзму, навіть егоцентризму. Але сучасна людина, занурившись у вир нинішнього життя, стає настільки спустошеною, що часто і власним учпіхам нездатна порадіти, вона вже ні в чому не бачить щастя. Так сама із себе познущалась людина, виплекавши меркантильний, бездуховний, глобалізований світ.

Погляньмо на простих людей, на наших дідусів і бабусь. Вони щиро радіють успіхам своїх дітей, близьких, знайомих – і взагалі всіх людей. Якщо будемо уважні, то зможемо помітити як старші люди, йдучи до храму, привітно посміхаються усім, кого зустрічають. Особливо щиро вони ставляться до молоді. У них нема думок про якісь посади, статки тощо, вони просто навчені буду добрими до людей.

Як знівелювалось сьогодні колись таке високе звання друга. Ось цей приклад із розслабленим, ця Євангельська розповідь, яка сьогодні була прочитана, дуже яскраво підкреслює і відображує все сказане мною. Євангелист розповідає, що «побачивши віру їхню, Ісус сказав розслабленому: Прощаються тобі гріхи твої!» (Мф. 9, 2). Віру їх, тобто віру товаришів недужого. Ця віра їхня проявилась у ставленні до свого друга, у тому, що вони не залишили його в біді, у їхній сміливості.

На жаль у житті нам часто доводиться переживати хвороби наших близьких. Але чи готові ми наслідувати євангельський приклад товаришів розслаблених? Чи завжди готові ми до кінця служити їм, молитись за них, з вірою бігти до Христа і просити зцілити їх немочі? Потрібно розуміти, що ця Євангельська розповідь повчає нас не лише про силу віри, але й про необхідність у житті своєму дбати не лише про себе, але й служити людям.

У домі, куди принесли розслабленого, тіснилось багато людей, усі бажали послухати проповідь Христову. Сьогодні й ми прийшли до дому покаяння, до дому де серед нас у Святій Євхаристії присутній Христос, де лунають слова Його проповіді. Ми стоїмо не в такій великій тісноті, бо дім цей, наш храм, є великим і вільно вміщає всіх бажаючих прийти до нього на молитву. Для чого приходимо ми до храму? Ми йдемо сюди з молитвою, з особистими проханнями, з проханнями про здоров’я та успіх у справах наших рідних і близьких, про Божу поміч тим, хто у потребі, про заступництво над подорожуючими. Дуже важливо, дорогі брати і сестри, щоби Христос побачив у нас істинну віру, щоби над нами сповнились слова Господні «побачивши віру їхню...»

Віра неможлива без любові. Неможливо вірити не люблячи, і любити не вірячи. Потрібно вміти, дорогі брати і сестри, все у своєму житті покривати любов’ю. Це є найвище мистецтво, яким повинен прагнути оволодіти кожний християнин. Навіть, коли охоплює нас справедливий гнів, образа, ненависть, заздрість, навіть, коли у нас є вагомі підстави для цьог всього, слід долати такі почуття у зародку. Якщо це все вміємо у собі здолати, це означає, що ще не втрачені ми для Бога.

Я хочу, дорогі брати і сестри, вам побажати твердого стояння у вірі. У цей рік 1025-ліття Хрещення Руси-України згадаймо ще раз з якого ми роду, де наше коріння, з якої купелі ми вийшли. Роки, в які ми живемо, можна назвати другим хрещенням України, адже багато тих, хто можливо потай, або й узагалі не вірили у Бога, прийшли до Христа через хрещення.

Однак мало лише зовнішніми ознаками святкувати цей величний ювілей. Ми повинні справді усвідомити усю велич події прийняття Руссю християнської православної віри. Події, через яку істинний Бог увійшов у життя наших предків, а відтак і наші життя.

Нехай допомагає нам Бог, Пресвята Владичиця Богородиця, святий пророк Ілля, рівноапостольна Марія Магдалина, пам’ять якої ми сьогодні звершуємо, яка засвідчила свою віру в Христа, будучи жінкою-мироносицею і проповідуючи Євангеліє. Нехай і всі святі землі Української, які утверджували серця наших предків в істинній вірі, і нас утвердять на шляху виконання заповідей Божих. Амінь!

(проповідь виголошена за Божественною Літургією у Свято-Іллінському храмі с. Семенівка у день освячення іконостасу під час Архипастирського візиту до Пустомитівського благочиння у неділю 6-ту після П’ятидесятниці 4 серпня 2013 року Божого)

Прес-служба Львівсько-Сокальської єпархії




Pоздрукувати матеріал