Проповідь Високопреосвященного митрополита Димитрія у неділю 4-ту після П’ятидесятниці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Всечесний отче-настоятелю!
Дорогі брати і сестри!

Я щиро вітаю вас із цим святим днем і дякую Богові, отцю-настоятелю і вам, дорогі парафіяни, за те, що сьогодні маю можливість соборно у цьому прекрасному величному храмі звершити Божественну Літургію; увійти у Святая Святих цього храму, щоби піднести молитви за ваше село, за його мешканців, за парафіян цього святого храму на честь Архангела Гавриїла.

Цей рік і це святе літо для нас є знаменним, адже вся Україна відзначає 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України. І ви його також по-особливому відзначаєте, долучаєтесь до цього всенародного торжества – у вашому селі на честь цього ювілею споруджена і довершена дзвіниця, яку ми сьогодні освятимо.

Багато хто з вас напевне пам’ятає як у 1000-літній ювілей, коли ще існувала зовсім інша держава, яка не дуже сприяла Святій Церкві, всюди на подвір’ях біля храмів освячувалися хрести на честь 1000-ліття Хрещення Руси-України. Це була велика дата, яка знаменувала собою якийсь певний підсумок, визначала цілий період, епоху в історії нашої держави.

Двадцять п’ять років минуло з того часу і сьогодні вже на державному рівні в незалежній країні ми відзначаємо цю святкову дату – 1025 років як наш народ був охрещений в купелі нашого Йордану – Дніпра. Віра християнська засяяла на дніпровських берегах і з київських пагорбів почала ширитись по всій Русі.

Сьогодні ми, дорогі брати і сестри, освятивши дзвіницю, покладемо свою невеличку лепту на вівтар оцих святкувань. Адже на засіданнях Священного Синоду підкреслювалось, що це свято повинно відбутися на всеукраїнському рівні; від Києва і по всіх обласних і районних центрах, селах мають відбутися святкування цієї знаменної дати. І я радію, що у вашому селі, у вашій парафії ви збудували дзвіницю.

Дзвони закликають нас до храму, дзвони нас супроводжують від храму до дому після завершення богослужіння, дзвони зустрічають наші шлюбні пари, які утворюють сім’ї, домашню церкву, дзвони зустрічають нас, коли ми несемо дітей до Христа, дзвони проводжають нас в останню путь. Дай Бог, щоби ця дзвіниця ніколи не замовкала, щоб не був вирваний язик у ваших дзвонів.

Недаремно наші прадіди давали дзвонам людські імена. Вони вважали, що дзвони, як і людський язик, проповідують, адже вони закликають нас на богослужіння; звук перезвону відганяють від нас всяку нечисть і бісівські підступи. Буває, що, можливо ми й не задумували цього, але, коли чуємо дзвін, хрестимося і відчуваємо, що вже слід поспішати до храму.

Сьогодні, можна так сказати, ми даємо язик вашому храму. Тепер він промовлятиме до вас через передзвін нових дзвонів, закликатиме вас до себе на молитву. Адже ж не можемо ми уявити собі православного храму без дзвонів. І нехай дзвін завжди лунає у небі над вашим храмом і над вашим селом.

Сьогоднішнє Євангельське читання є надзвичайно повчальним і незвичайним у тому сенсі, що відбувається зустріч Христа не з кимось із числа богообраного народу, а сотник, римський воїн – язичник. Він просить про у Христа про зцілення свого слуги, і Господь одразу погоджується прийти до його дому. Ісус не відмовляє йому, хоча міг би, адже той не був юдеєм і не вірив в істинного Бога, але погоджується Спаситель, бо знав думки цього чоловіка і бачив душу його і віру його. Ця щира віра сотника виявилась у словах: «Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій» (Мф. 8, 8). Бачимо, як язичник без жодних сумнівів визнає всемогутність Христа Бога. Але, чи ми, дорогі брати і сестри, у своєму житті визнаємо Його всемогутність? Чи не впадаємо у печаль, у відчай, коли трапляються випробування? Чи завжди твердо віримо у промисел і піклування Боже про творіння?

Зі Святого Євангелія ми знаємо ще одного сотника, того, який стояв під хрестом Христовим. Він керував стратою Ісуса, але, коли побачив усі події, що супроводжували страждання і смерть Спасителя, визнав Його Богом, вигукнувши: «Воістину Чоловік Цей був Син Божий!» (Мк. 15, 39; Мф. 27, 54; Лк. 23, 47)

Бачимо, як у язичників Господь наш Ісус Христос знаходив визнання деколи навіть більше, ніж у юдеїв. Подібно ж і наші предки, які не знали Старого Завіту, не знали Христа, не кланялися єдиному Богові, але у визначений час були просвічені Господом через святого рівноапостольного князя Володимира і навіки, аж до нині, визнали Ісуса Христа істинним Богом.

Святий рівноапостольний князь Володимир залишив великий слід в історії нашого народу. Але ми повинні знати, що Русь почала пізнавати Христа ще раніше. Цього року наша Церква канонізувала першомученика київського, святого благовірного князя Оскольда, у святому хрещенні Миколая. Він охрестився сам та охрестив багатьох владних мужів і простих русичів більш як за сто років до Володимирового Хрещення Русі. Таким чином святий князь Оскольд стоїть на початку всього собору святих землі Української як київський першомученик. Саме мученик, бо зрештою і постраждав святий князь за прийняття християнства.

Дуже хочеться, дорогі брати і сестри, щоби віра не висихала у ваших душах, щоби вона текла водою стрімкою і живою у вічне життя. Не байдужіймо до віри і Церкви у цей благодатний час, коли нам ніхто не заважає приходити до храмів. Ніхто сьогодні не стоїть біля храму, не слідкує хто заходить, хто виходить з церкви – ці часи минулись. І ось парадокс: тоді була велика ревність, а сьогодні настає збайдужіння.

Молоді люди не хочуть ходити до храму. Надто, надто багато сьогодні у нашому житті речей зайвих, зайвих турбот, які лише відволікають і відводять нас від Бога. Настільки серйозні виклики сьогодення, що навіть людині старшій, з досвідом, буває важко дати собі раду. Тому будьмо, дорогі брати і сестри, пильними, щоби диявол, цей відвічний ворог роду людського, не відібрав у нас віри, не зробив нас байдужими. Важливо мати собі за приклад віру сотника і непохитно у своєму житті визнавати Ісуса Христа правдивим і істинним своїм Богом.

Нехай Божественна благодать, благодать Святого Духа, Покров Божої Матері, сила Архангела Гавриїла і всіх небесних сил безплотних завжди перебуває з вами, над вашим селом, вашим храмом, вашими оселями. Приходьте до цього храму прославляти Бога і дякувати Йому. Від нині до храму вас кликатимуть дзвони. Нехай Боже благословення завжди перебуває над усіма вами. Амінь!

(проповідь виголошена за Божественною Літургією у Гавриїлівському храмі с. Бучали у день освячення новозбудованої дзвіниці під час Архипастирського візиту до Городоцького благочиння у неділю 4-ту після П’ятидесятниці 21 липня 2013 року Божого)

Прес-служба Львівсько-Сокальської єпархії


ПРОПОВІДЬ >>>

Pоздрукувати матеріал