Благодійний проект "Illiotropion": мета, завдання, цілі

Нагадаємо, 17 квітня Високопреосвященний митрополит Львівський і Сокальський Димитрій взяв участь у підписанні угоди про взаємопорозуміння і співпрацю Львівської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату з Львівською обласною клінічною психіатричною лікарнею в особі її головного лікаря проф. О.О. Фільца і благодійною організацією "Західноукраїнський фонд "Покров"" в особі її очільника прот. Олексія Виноградова. Підписана угода повинна реалізовуватись у рамках спільного проекту сторін - "Illiotropion".


Про мету, завдання і цілі проекту, його перспективи і актуальність розповів один із кураторів проекту лікар, кандидат медичних наук, доцент Сергій Кирилюк:

Реабілітація людей з особливими потребами і, безпосередньо, потерпаючих психічними розладами займає невід’ємну частину повернення даної когорти пацієнтів у активне життя суспільства.

Як відомо, провісником надання допомоги таким громадянам є Львівська обласна клінічна лікарня, яка має тривалу та славну історію становлення та розвитку. Утворення лікарні було ініційовано рескриптом Імператора Йосипа ІІ від 30 червня 1783 року, відповідно з яким у будівлю Колегії Піярів було перенесено шпиталь Братів Милосердя (Боніфратрів), які до цього часу займали приміщення костьола св. Лаврентія по вулиці Личаківській. Лікарня отримала назву Аllgemeinen Krankenhaus – Загальний шпиталь. З 1 червня 1785 року керівництво лікарнею обійняв протомедик, було створено чотири відділення, в тому числі одне для лікування божевільних, яке функціонувало 90 років. В подальшому, в 1875 році відділення для божевільних з Львівського загального шпиталю було перенесено в спеціально збудовану будівлю на Кульпаркові (ухвала Крайового сейму від 25 травня) з подальшою метою організації там лікарні на 500 ліжок. З того часу і до тепер на базі 22 відділень КЗ ЛОКПЛ (близько 1440 ліжок на даний час, а в часи існування УРСР – понад 2000 (до 2400 в окремі роки)!) та КЗ ЛОР ЛОКПНД (сумарно – близько 150 стаціонарних ліжок – як поліклінічного відділення, стаціонарів №1 та №2, так і в умовах денного стаціонару) пацієнти отримують комплексну медичну (психофармакологічну, психотерапевтичну та реабілітаційну) допомогу.

Проте, незважаючи на активне функціонування психіатрично-психотерапевтичної служби в Україні, а зокрема і на Львівщині, є декілька важливих аспектів, які по даний час залишаються «білими плямами» в цій галузі медицини та потребують адекватного вирішення.

По-перше, оскільки медична та психотерапевтична допомога за своїм первісним визначенням має біологічне підґрунтя, духовні проблеми пацієнтів, здебільшого, залишаються на поталу їх самостійного духовного пошуку, який часто завершується «осіданням» у різноманітних парахристиянських, неосектантських та «знахарсько-екстрасенсорних» групах. Участь у вище згаданих організаціях, здебільшого, тільки шкодить процесам реадаптації та реабілітації, часто навіть вороже налаштовує стосовно потреби високоспеціалізованої психіатричної та психотерапевтичної допомоги. Актуальною залишається питання плідної співпраці з «традиційними» християнськими Церквами, у яких питання психічного здоров’я та хвороби розглядаються як з духовного, так і з біологічного боку, є відсутність протиріч між цими аспектами та розуміння потреби всебічної підтримки таких людей.

По-друге, загально відомим як у середовищі лікарів, так і у суспільстві загалом є феномен «стигматизації» та «наклеювання ярликів» психічно хворим пацієнтам. Він полягає в тому, що пацієнти, котрі минули «гостру» фазу хвороби (незалежно від діагнозу та реєстру ураження (легшого чи важчого) – чи це, наприклад, поточний депресивний епізод в рамках розладу адаптації внаслідок стресу, чи шизофренічний приступ) намагаються якомога швидше покинути (в прямому і переносному сенсі) стіни вищезгаданих психіатричних установ. Мотивація проста – «…якщо я є в психіатричному закладі на Кульпаркові або в ПНД на Коціловського, Басараб, то я є хворий, я не хочу про це думати, мені простіше забути про це і нікому не розповідати про свої проблеми… бо це соромно, це страшно, я «дурний», мене не зрозуміють…якщо я не буду в психіатричній лікарні, то буду здоровий і забуду все як страшний сон…». Відповідно навіть за доброго «здорового глузду» і розуміння потреби отримування різнобічної континуальної допомоги пацієнти свідомо відмовляються від неї, «лишень не бути в тих стінах». Значну роль в цьому також відіграє і відношення суспільства до цієї когорти пацієнтів. Практично нульова просвітницька робота (за виключенням окремих точкових акцій, організованих психіатричною спільнотою м. Львова, як, наприклад, «День толерантності до психічно хворих – 2006 р.», «Лабіринтами нашої свідомості – 2007 р.», «Кінець епохи постмодернізму - 2009 р.») призводить до упередженого ставлення до психічно хворих: їх бояться, уникають, «опускають очі додолу» при зустрічі з ними, ігнорують… В результаті пацієнти гостро переживають свою неповноцінність, непотрібність та байдужість від оточення «…нас не бачать, не розуміють і не чують…». Хоча, насправді, не кожне психічне захворювання залишає по собі видимі та явні сліди (чи в поведінці, чи в стосунку з іншими) і більшість з цих людей мають добрі шанси повернутися в «активне життя»…

Прес-служба Львівсько-Сокальської єпархії




Pоздрукувати матеріал