Колись давно в одному місті народилися два брати-близнюки - поцілунки. Перший поцілунок народився у густолистому саді Гефсиманському - поцілунок Іуди, поцілунок зради. Другий - народився на світанку світлосяйного дня Пасхи, поцілунок миру і любові, апостольський поцілунок.
У середу Страсної седмиці, згідно з церковним уставом, ми згадуємо, як рада книжників, фарисеїв, старійшин зібралася в Каяфи, щоби придумати, як підступом взяти Ісуса. Вони боялися народу, бо знали, що килька днів тому люд велично зустрічав Христа Спасителя. Тому вони й міркували, як підступно взяти його на самоті. Їм потрібний був співучасник, і цей співучасник знайшовся серед собору апостольського - Іуда. Сьогодні Іуда залишає Вчителя, - співаємо в антифоні у Великий четвер. Нам стає лячно, як апостол, який три роки ходив із Христом, чув Його божественну науку, бачив чуда, і раптом відважується зрадити Христа.
Дві діаметральні протилежності: жінка-блудниця, що в домі Симона прокаженого, зливає миро на главу Ісуса і ноги Його обтирає волоссям своїм. Вона з глибини гріха побачила світло Христове, а цей від Світла йде в пекельну темряву. Сама гріховна природа Іуди виривається назовні в його словах: навіщо така трата мира? Бо можна було б його продати більш як за триста динаріїв і роздати вбогим. (Мк. 14: 4-5) Але, пояснює євангеліст, сказав же він це не тому, що піклувався про убогих, а тому, що був злодієм. (Ін. 12:6) Христос же, заперечуючи його лукавству, каже: вбогих завжди маєте з собою, а Мене не завжди. (Ін. 12:8)
Великий четвер, сіонська горниця, Тайна вечеря… Христос промовляє: один з вас видасть Мене. (Ін. 13:22) Між апостолами настає велике сум’яття, всі вони цілком щиро запитують: чи не я, Господи? (Мф. 26:22) Господь не називає імені зрадника, хоча й добре знає його. Але Іуда нахабно наважується запитати: чи не я, Учителю? І Ісус тихо відповідає: ти сказав. (Мф. 26:25)
Дорогі браття і сестри! До чого я веду і чого повчає нас оце падіння Іуди? Воно показує нам, що обман завжди йде поруч із зрадою. Як тільки ми починаємо щось приховувати, неправдомовити, ми стаємо за крок до зради близької нам людини. І ця зрада відбулася тоді, в Гефсиманії.
Коли Ісус Христос молився на горі в Гефсиманії, Іуда вже з римськими воїнами, первосвящениками та книжниками приходить туди, наближається до Ісуса і не перестає лукавити: радуйся, Учителю! І поцілував Його. (Мф. 26:49) Поцілунок зради… Воїни хапають Ісуса.
Іуда був скарбником, збирав пожертви і, як каже апостол і євангеліст Іоан Богослов, часто крав гроші. І ось диявол, знайшов щілину для себе, щілину сріблолюбства, і ввійшов у нього через цю щілину. Це й погубило його. Він здобув тих тридцять срібняків, але що з того, каже євангеліст, бо коли заговорив голос сумління, він приніс їх назад, кинув первосвященикам, пішов і удавився, тобто звершив самогубство.
Ці поцілунки, дорогі браття і сестри, вони є реальністю нашого дня. Буває поцілунок зради і буває поцілунок миру та любові. Як буває прикро, коли настає зрада між чоловіком і жінкою. У таїнстві подружжя вони стають одним тілом, а гріх зради вносить розкол, роздвоєння в цей благодатний стан. Голос сумління приглушити дуже важко. Але милостивий Бог дав нам покаяння, як порятунок від своїх гріхів, як ліки для нашого сумління. Та Іуда відкинув і цей дар і загинув не пізнавши істинного каяття.
Дорогі браття і сестри! Молитва, яку ми промовляємо за кожною Літургією кожен день неустанно застерігає нас: ворогам тайни Твоєї не розповім, і поцілунку не дам Тобі, як Іуда, але, як розбійник, визнаю тебе, Господи, пом’яни мене, Господи, коли прийдеш Ти у Царстві твоїм. Це застереження для нас від тої дороги обману, зради і гордовитої нерозкаяності, якою пішов апостол Іуда Іскаріот.
Подякуймо ж, дорогі браття і сестри, Всемилостивому Господу, за те, що він у цьому 2016 році дав нам можливість знову пройти цими спасительними днями Святої Чотиридесятниці у побожних роздумах. Ми щороку читаємо ці євангельські уривки, але кожен раз вони сяють для нас якоюсь новою гранню, вони дають нам щось нове для роздумів. І ми, стоячи біля підніжжя хреста Голгофського, повинні настільки відкрити своє серце любов’ю до Христа, щоби Він ввійшов і замешкав у ньому, як Він Сам сказав про це: хто любить Мене, той слово Моє збереже; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до Нього і оселю сотворимо у Нього. (Ін. 14:23) І якщо й грішимо, пам’ятаймо про милість Божу і не впадаймо у відчай, але каймося і підводьмося з допомогою Божою. Адже й апостол Петро вчинив гріх - гріх відречення, але він покаявся, він плакав гірко, а Іуда впав у відчай і не покаявся. Як говорять про це святі мужі та отці Церкви, якби Іуда прибіг до Голгофського хреста, впав біля нього зі сльозами, Христос був би простив йому, бо, коли він простив розбійника-вбивцю, то простив би і Свого ученика, бо божественна любов є всеохоплюючою і простягається до кожного грішника, але грішника, який кається.
Тому, дорогі браття і сестри, припадаймо в молитві до Христа Спасителя, промовляючи: крове й водо з ребер Христових, омийте нас; любове Христова, обійми нас! Аби ми були вірні тобі, Господи, до останнього нашого земного подиху, аж до смерті й отримали від Тебе вінець життя. Амінь!