Собор УПЦ 1991 року: історичне визначення і еклезіологічне передбачення

Доповідь митрополита Львівського і Сокальського Димитрія
на науково-практичній конференції,
присвяченій 90-річчю проголошення автокефалії Української Церкви
та 20-річчю Помісного Собору УПЦ
1-3 листопада 1991 року.
Київ, 22 жовтня 2011 року


Собор УПЦ 1991 року:
історичне визначення і еклезіологічне передбачення

За більш як тисячолітню історію Українського Православ’я ми мали багато випадків пов’язаних зі спробами отримати статус автокефалії Української Православної Церкви. Це не був якийсь спонтанно-вимушений меркантильний інтерес ієрархії, чи сильних світу цього. Скоріше це було продиктовано високими шляхетними бажаннями державної та церковної еліти мати свою незалежну Помісну Православну Церкву. Особливими віхами автокефальних змагань в українській церковній історії можна назвати 1051, 1147, 1791, 1917-1921, 1989, 1991-1992 рр. В цих датах навіки вкарбувалися постаті митрополита Іларіона Русича, Климентія Смолятича, Василя Липківського, нашого Святійшого Патріарха Філарета.

Поза будь-яким сумнівом, собор Української Православної Церкви, зібраний 1-3 листопада 1991 року у Трапезному храмі Києво-Печерської лаври, — це надзвичайна, знакова подія в історії Українського Православ’я, яка переконливо засвідчила домінуючі настрої та об’єктивні тенденції, які визначали розвиток церковного середовища України на рубежі комуністичної та посттоталітарної епох.

Очевидно, що системне, усебічне осмислення феномену цього Собору потребує широкоформатних досліджень на всіх рівнях: як у площині теоретичних напрацювань, так і на рівні фіксації всієї сукупності фактів (первісного і вторинного типу), що стосуються різноманітних деталей організації та проведення Собору. Але, наближаючись до максимально об’єктивного та емпірично вичерпного усвідомлення церковної події, яка відбулася 20 років тому, важливо кожному дослідникові робити власні, принципово важливі для конкретного середовища чи конкретної персоналії ремарки та висновки. Зібрана у Києві конференція, що є присвячена рубіжному для життя УПЦ Соборові 1991 року, може і повинна стати тим науково-церковним зібранням, яке покликане сприяти віднайденню історичної та богословської правди.

Це завдання тим більше актуалізується, що і в церковному середовищі, і навіть у науковій сфері існують впливові партійно-ідеологічні групи, які воліють якщо не повністю забути про згадане церковне зібрання 1991 року, то, як мінімум, спотворити і його об’єктивний зміст, і характер впливу на перебіг подальших процесів в Українському Православ’ї. Отож, з’ясування істини, пов’язаної із виникненням ідеї, організацією, проведенням та наслідками листопадового київського Собору 1991 року, є не лише предметом суто наукових пошуків, але й завданням, що може вплинути на сьогочасну ситуацію в Українському Православ’ї.

Констатуючи існування цілого ідеологічного табору, для якого і сама концепція Собору, і його місія, і, тим більше прийняті рішення є світоглядно неприйнятими і навіть ворожими, маємо на увазі ту групу православного духовенства, для якого незрозумілими і принципово опозиційними є будь-які ідеологічні тренди та організаційні рухи, пов’язані з ідеєю утвердження Українського Православ’я в самостійному, помісному, себто — автокефальному статусі. Для усіх цих ієрархів і громадських діячів листопадовий Собор 1991 року став не просто важливою датою, що засвідчила об’єктивну присутність у православному середовищі потужного та очевидного самостійницького потенціалу — бажання влаштувати канонічне буття Української Православної Церкви на засадах автокефалії у самозрозумілій і логічній співдії з іншими помісними Православними Церквами, але й точкою відліку для всіх їхніх організаційних потуг і практичних дій у напрямі заперечення об’єктивного самовизначення української церковної спільноти, яке з повною і безумовною переконливістю було засвідчене на згадуваному Соборі 1991 року.

Загадуючи та аналізуючи багато важливих рис та особливостей Собору, не можна не наголосити на двох його основних характеристиках. По-перше, це відповідність панівним у тогочасному суспільстві настроям і очікуванням, які визначали розвиток української громади у період зародження модерної державності. Себто, Собор у церковній ділянці немов готував і, одночасно, підтверджував за один місяць до всенародного референдуму щодо схвалення Акту про державну самостійність, прийнятого українським парламентом 24 серпня (тобто трохи більше, ніж двома місяцями раніше до аналізованого Собору), той світоглядний, політичний та ідеологічний вибір, який на рубежі 1980-1990-х років зробив український народ і який став визначальним для нього на всі подальші роки суспільного розвитку і розбудови. Отож, Церква, підтверджуючи свій традиційний статус духовної інституції, яка ніколи не відмежовує себе від народу, серед якого їй визначено діяти і утверджувати заповідану Спасителем місію, свідомо легітимізувала це загальнонародне волевиявлення і діяла цілком адекватно і послідовно, прагнучи імплементувати принципи самостійності у площині церковного канонічного устрою. У контексті останньої тези маємо всі підстави стверджувати про історичну закономірність, вмотивованість та визначеність листопадового Собору УПЦ 1991 року, який у жодному випадку не був подією випадковою, несподіваною чи такою, що не випливала із загальної логіки розвитку політичної та внутрішньоцерковної ситуації у державі або була зумовлена примхою чи волею однієї людини, як це стверджують опоненти ідеологічно-юрисдикційної візії, що була цілком однозначно сформульована і задекларована в якості стратегічної мети для УПЦ на цьому представницькому церковному зібранні, чиє значення і канонічну повносилість ніхто не може поставити під сумнів.

Другою визначальною рисою авторитетного церковного зібрання, поза сумнівом, можна назвати його провіденційність: Собор не просто втілював та відображав волю церковної громади, але й, значною мірою, це волевиявлення передбачав, випереджував і навіть формував. Маємо на увазі, що у часі, коли Собор визначав як стратегічну мету розвитку Українського Православ’я досягнення повносилої, канонічної автокефалії, українське суспільство, церковна спільнота зокрема, тільки починала знайомитися з ідеями церковної самостійності, починала призвичаюватися до думки, що канонічний устрій Православної Церкви у політично самостійній державі також має бути влаштований і збудований на засадах помісності. Себто, в своєму головному, стратегічному ідеологічно-канонічному визначенні Собор 1991 року випереджував добу, в часі якої він відбувався: він немов вказував українському суспільству шлях, яким це суспільство має рухатися і до чого прагнути.

У справедливості та цілковитій вмотивованості цього висновку можна переконуватися кожного разу, як тільки виникає нагода знайомитися з результатами чергового соціологічного дослідження, що відображає стан суспільної думки та відповідні громадські очікування у царині облаштування церковно-державних стосунків і ставлення до проблеми утвердження києвоцентричного Православ’я. Починаючи з кінця 1990-х років українські соціологи констатують постійне зростання частки тих, хто воліє бачити Українське Православ’я у статусі Помісної Церкви, а не підпорядкованої якому-небудь центру церковної структури. Вже на початку 2000-х років відсоток тих, хто зорієнтований на підтримку української церковної автокефалії, майже вдвічі перевищив частку прихильників збереження церковної підлеглості Московській Патріархії. Навіть незважаючи на політичні хитання останніх кількох років, відсоток прихильників помісності не тільки не зменшився, але й продовжує зростати.

Отож, полишаючи при цій нагоді питання збору, аналізу та систематизації фактів, пов’язаних із проведенням Собору, ми свідомо підкреслили його основні канонічні та суспільні світоглядно-ідеологічні характеристики, які ще раз підтвердили виняткову роль, яку Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 року відіграв у справі утвердження та піднесення авторитету ідеї автокефалії Української Церкви, та зайвий раз переконалися у справедливості тези про те, що внутрішньоправославна ситуація у державі могла б бути принципово іншою, позбавленою сьогочасних різких розколів та юрисдикційних неузгодженостей, якби рішення цього Собору і відповідне волевиявлення українського духовенства та церковного народу не було підважене і частково знівельоване через втручання зовнішніх сил і важелів впливу, які є однозначно ворожими до української ідентичності і ментальності, у церковному середовищі передусім.

Через 20 років після листопадового собору 1991 року ми бачимо, що знаходимося на правильному шляху здобуття автокефалії та помісності нашої Української Православної Церкви. Хай цей шлях з терням і випробовуванням все таки встелиться нам квітами і омріянням нашої кінцевої мети про яку дбали ще митрополити Іларіон Русич, Климентій Смолятич, Іов Борецький, Петро Могила, Йосиф Нелюбович-Тукальський, Василь Липківський, Полікарп Сікорський, Никанор Абрамович, Іларіон Огієнко, Патріарх Мстислав Скрипник та інші видатні церковні діячі.




print the material