"Не обманюйтесь: лихі товариства псують добрі звичаї, Протверезіться, як належить, і не грішіть; бо, на сором вам кажу, деякі з вас не знають Бога"
(апостол Павло (1Кор. 15, 33-34))
офіційний веб-сайт Львівсько-Сокальської єпархії
Радіо Град Лева

Останні надходження

15 серпня 2017  20:28
Спочилого іподиякона Йосифа Павлюка поховали в його рідному селі на Старосамбірщині
Як уже повідомлялося, 11 серпня 2017 року раптово відійшов у засвіти багаторічний іподиякон Свято-Покровського кафедрального собору м. Львова Йосиф Павлюк...
11 серпня 2017  22:37
На 58-му році життя спочив у Бозі багаторічний іподиякон Свято-Покровського кафедрального собору м. Львова р. Б. Йосиф Павлюк
Львівсько-Сокальське єпархіальне управління з глибоким сумом сповіщає, що на 58 році життя раптово, після короткочасного недугу, спочив у Бозі багаторічний іподиякон Свято-Покровського кафедрального собору м. Львова Йосиф Павлюк...
02 серпня 2017  15:02
У день пам'яті рівноапостольного великого князя Володимира очільник єпархії співслужив Предстоятелю Церкви за Літургією у Володимирському соборі м. Києва
28 липня, в день пам'яті рівноапостольного великого князя Володимира і 1029-ту річницю Хрещення Київської Русі-України, Високопреосвященний митрополит Львівський і Сокальський Димитрій співслужив Предстоятелю Церкви Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси-України Філарету за Літургією у Патріаршому соборі столиці...
02 серпня 2017  11:13
Напередодні пам'яті рівноапостольного великого князя Володимира очільник єпархії співслужив Предстоятелю Церкви за всенічним бдіння у Володимирському соборі м. Києва
27 липня, напередодні пам'яті рівноапостольного великого князя Володимира, свята Хрещення Київської Русі, Високопреосвященний митрополит Львівський і Сокальський Димитрій співслужив Предстоятелю Церкви Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси-України Філарету за всенічним бдінням у Свято-Володимирському соборі столиці...
02 серпня 2017  10:08
Журнали засідання Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату від 27 липня 2017 року
Журнали засідання Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату, що під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета проходило 27 липня 2017 року в Синодальному залі Київської Патріархії ...
27 липня 2017  12:36
Високопреосвященний митрополит Димитрій взяв участь у черговому плановому засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату
27 липня, в рамках робочого візиту до м. Києва, Високопреосвященний митрополит Львівський і Сокальський Димитрій взяв участь у черговому засіданні Священного Синоду ...
27 липня 2017  11:12
У Синодальному залі Київської Патріархії розпочалось засідання Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату
27 липня в Синодальному залі Київської Патріархії під головуванням Предстоятеля за черговим плановим засіданням розпочав свою роботу Священний Синод...
22 липня 2017  22:08
Напередодні неділі 7-ї після П'ятидесятниці Високопреосвященний митрополит Димитрій звершив всенічне бдіння в Покровському кафедральному соборі
22 липня, напередодні неділі 7-ої після П'ятидесятниці, Високопреосвященний митрополит Львівський і Сокальський Димитрій звершив всенічне бдіння в кафедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці м. Львова...
17 липня 2017  00:56
У неділю 6-ту після П'ятидесятниці Високопреосвященний митрополит Димитрій звершив Божественну Літургію в Покровському кафедральному соборі
16 липня, в неділю 6-ту після П'ятидесятниці, Високопреосвященний митрополит Львівський і Сокальський Димитрій звершив Божественну Літургію святителя Іоана Золотоустого в кафедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці м. Львова...
16 липня 2017  00:23
Напередодні неділі 6-ї після П'ятидесятниці Високопреосвященний митрополит Димитрій звершив всенічне бдіння в Покровському кафедральному соборі
15 липня, напередодні неділі 6-ої після П'ятидесятниці, Високопреосвященний митрополит Львівський і Сокальський Димитрій звершив всенічне бдіння в кафедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці м. Львова...
13 липня 2017  18:50
У день пам'яті Першоверховних апостолів Петра і Павла очільник єпархії відвідав Буське благочиння і з нагоди престольного свята звершив Літургію в Петропавлівському деканальному храмі м. Буська
12 липня, в день пам'яті Першоверховних апостолів Петра і Павла, митрополит Димитрій здійснив Архіпастирські відвідини Буського благочиння, під час яких з нагоди престольного свята звершив урочисту Божественну Літургію святителя Іоана Золотоустого в Петропавлівському деканальному храмі м. Буськ...
09 липня 2017  15:49
У неділю 5-ту після П'ятидесятниці Високопреосвященний митрополит Димитрій звершив Божественну Літургію в Покровському кафедральному соборі
9 липня, в неділю 5-ту після П'ятидесятниці, Високопреосвященний митрополит Львівський і Сокальський Димитрій звершив Божественну Літургію святителя Іоана Золотоустого в кафедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці м. Львова...

Предстоятель Української Церкви

09
грудня
2011
--------
13:39

Сутність патріаршого служіння. «Наш архіпастир і отець...» – ці слова вживають переважно священнослужителі, коли вітають Предстоятеля Української Церкви, Святійшого Патріарха, з його святковими, урочистими днями в житті – народження, тезоіменитства, інтронізації. Ця своєрідна вітальна формула вживається багатьма для того, щоб підкреслити особливий стан і значення Патріарха у Церкві. Ці слова мають глибокий зміст і значення. Вживаючи їх, ми підкреслюємо перш за все покору своєму пастирю і отцю, яку ми виявляємо, як священнослужителі, у своїх присягах, архієрейських сповіданнях віри. «Обіцяюся у всьому підкорятися отцю нашому – Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси-України» – це не прості слова і вимовляються вони не на вітер і не ради присяги за формулою. Вони мають сакральний містичний зв’язок з нашим Вічним Великим Архієреєм і Пастиреначальником – Господом Ісусом Христом.

Церква протягом свого багатовікового існування сповідує єдину незмінну у ній формулу главенства, яка грунтується на Святому Письмі. У давні часи глави церков називалися місцеблюстителями Христовими, такими, що настановив їх Дух Святий «бути єпископами, пасти Церкву Господа і Бога, яку Він надбав Кров’ю Своєю» (Діян. 20,28). Начальником для всіх є Сам Ісус Христос, як говорить про це апостол Петро: «Пастирів ваших благаю я, співпастир, і свідок страждань Христових, і співучасник слави, що має відкритися: пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче і Боговгодно не для ганебної користі, а щиро; і не пануючи над спадщиною Божою, а подаючи приклад стадові; і коли з’явиться Пастиреначальник, ви одержити нев’янучий вінець слави» (1 Петр. 5, 1-4). «Так як людина підвладна смерті й не може бути вічною главою церкви, то Господь наш Ісус Христос Сам, як глава, тримаючи стерно церковного управління, за посередністю святих отців керує ним. Заради цього Дух Святий в помісних церквах, законно заснованих, які складаються із істинних членів, що належать до них, поставив єпископів, предстоятелів пастирів, вождів і начальників, які отримали своє достоїнство не шляхом неправди, але законно, показуючи в цих пастирях образ Того, Який був ув’язнений, і Який звершив наше спасіння, щоб усі вірні під єдиним керівництвом стали учасниками діла спасіння», – стверджує у курсі «Церковного права» єпископ Далматський Никодим. Отже, ми всі, знаходячись у стані підкорення, повинні знати свого першого предстоятеля, архіпастиря земного, якого настановив Дух Святий, і який нагадує нам образ Того, Хто викупив нас Чесною Своєю Кров’ю.

44У давній Церкві Христовій слово «Патріарх» спочатку не вживалося, як і власне ступені єпископська та пресвітерська ще не виділялися чітко в сходинках церковного служіння. Найбільш ранніми свідченнями про формування трьох сучасних ступенів священства й єпископської влади в Церкві, є тексти святих Климента, папи Римського та Ігнатія Богоносця. Останній у посланні до Смирнян настановляє: «Де буде єпископ там повинен бути і народ, так само, як де Ісус Христос, там і Кафолична Церква». Справжнім гімном єпископському сану стали творіння священномученика Кипріана (+258), який очолював Карфагенську Церкву в період валеріанових гонінь: «Повставати на єпископа означає повставати проти Христа і Його Євангелія. Єпископи наслідують апостолів, як їх заступники». За вченням святителя, не тільки для віруючих, але й для Самого Христа «Церква – це народ, який єднається навколо свого єпископа». Відповідно, «хто не вірить в Христа, який назначає єпископа, увірує в Нього, Який відплатить за єпископа». «Єпископ в Церкві, а Церква в єпископі, – не перестає нагадувати великий богослов, – і хто не з єпископом, той не в Церкві».

До питання влади єпископа в Церкві не раз зверталися Святі Отці, особливо в часи конфліктів і заворушень. Святитель Іоанн Золотоустий писав: «З якої причини відбуваються такі заворушення в церквах? Я думаю, що не від чогось іншого, як від того, що вибори і призначення предстоятелів звершується безрозсудно і випадково. Голова повинна бути міцною... а коли вона сама собою хвора і не може подолати хворобливих впливів, то і сама стає ще слабкішою і разом з собою знищує все тіло». До цієї проблеми з великим відчуттям відповідальності підходив Ісидор Пилусіот, шанувальник святителя Іоанна Золотоустого, який узагальнив тривогу тієї епохи так: «Обов'язок твій, о найкращий, діло, праця, а не спочинок, турбота, а не втрата; відповідальне служіння, а не владарювання; батьківська турбота, а не автономна тиранія; захист господарський, а не влада безрозсудна». В цьому ж дусі святитель Василій Великий в своїх «Оросах ката платос» дав характеристику церковного керівника для будь-якої епохи: «Предстоятелю потрібно своїм життям стати прикладом всіх повелінь Господа... По-перше, і це є найголовнішим, потрібно тримати високо смирення в любові Христовій, бо навіть, якщо він і мовчить, його діяння будуть говорити за нього більше, за все вчення... Потім милосердно і довготерпеливо терпіти тих, хто через незнання втрати допускає, не обходити мовчанням гріхи, але з лагідністю терпіти тих, хто біснується, і турбуватися про їх зцілення милосердно й сповна. Потрібно ж знайти шлях до зцілення не самоупрнецтва. Патріарху більше, аніж співбратам-єпископам, завжди потрібно було бути вільним для жертовного, самовідданого служіння Богові і народу Божому. З давніх-давен, коли в пустелях Єгипту і Палестини зародилось і зміцнилось монашество, два служіння в Церкві – чернече й архієрейське – розвиваються паралельно, рівно собою показуючи євангельський дух. При цьому повчальним є те, що канони не мають чітких вказівок щодо особи, яка, будучи вибраною на єпископа, повинна обов’язково прийняти чернецтво. Так само це стосується і патріаршого служіння. Але за звичаєм, навіть якщо кандидат, спочатку в миру, провадив суворе подвижницьке життя, але не прийняв чернечих обітниць, то без затримки змушений був прийняти постриг перед посвяченням у єпископський сан. На Константинопольському соборі 879 року східні єпископи пояснювали римським легатам, що на «Сході хто не пострижений у Христі, не може бути архієреєм, так само і Патріархом». Така традиція має й богословське обгрунтування. Церква у Священному Письмі називається «Невістою Христовою», тому союз Христа і Його Церкви апостол зображає в образі шлюбного союзу (Еф. 1, 5). За образом Христа – Великого Архієрея, і Патріарх повинен знаходитися не у зовнішньому тільки відношенні, як адміністратор, навіть як звершувач тайн, але в більш внутрішньому, таємничому союзі з Церквою. Він заручений з нею – у відповідності до того, як говорить про себе ап. Павло по відношенню до Коринфської Церкви (2 Кор. 11, 2). Подібний союз може бути тільки єдиним і виключним – як для Патріарха по відношенню до Церкви, так і для Церкви по відношенню до Патріарравно їх караючи, але настановляти й навчати їх з лагідністю, як написано, тверезо й обережно, бути достатньо сильним із сильними, підтримувати слабких, діяти і говорити заради виправлення тих, хто слухає».

Патріарх також є єпископом, і в цьому розумінні його сан і функції повністю визначаються літургійними і канонічними нормами. Тому, можна сказати словами Кипріана Карфагенського, що Патріарх «у братів – єпископ, в народу – начальник, у стада – пастир, у Церкви – керманич, у Христа – предстоятель, в Бога – священик». «Патріарх» – термін біблійний і Церквою запозичений із грецького тексту Святого Письма.

Висота патріаршого служіння характеризується в Церкві і тим, що, починаючи з давніх часів, єпископський сан поєднаний був із прийняттям чеха. Тому Церква, яка залишається без Патріарха, називається «вдовуючою».

Знаходимо ми чіткі характеристики патріаршого служіння і в Константинопольського Патріарха Фотія, який провадив керівництво Церквою в IX столітті і в передмові до «Номоса» написав таке: «Патріарх є образом живого Христа, який своїми словами й діями висловлює правду. Перша мета Патріарха зберегти благочестивість і скромність буття, які були передані йому Богом... Навіть невіруючих приваблювати яскравістю свого прикладу. Патріарх повинен турбуватися про спасіння вручених йому душ і жити в Христі, тобто бути розіп'ятим у світі. Особлива риса Патріарха – бути морально-навчальним, бути лагідним у своїй справедливості, вимогливим до неслухняних, безбоязно захищати правду і догмати, Церкву перед владою».

20 жовтня 1995 р. Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату обрав Патріархом Київським і всієї Руси митрополита Філарета (Денисенка). Святитель, який очолював Українську Церкву в сані митрополита Київського і всієї України майже 30 років, став третім її Патріархом і Предстоятелем. 22 жовтня 1995 р. у Володимирському кафедральному соборі м. Києва відбулася патріарша інтронізація. Наша Помісна Церква вступила в новий період свого буття і розвитку. На чолі Української Православної Церкви став видатний, дієвий ієрарх-богослов, якого знає весь християнський світ.

123Шлях до української церковної незалежності.Більш аніж тисячолітня історія нашої Церкви свідчить про постійне прагнення її вірних, великих церковних достойників, до автокефалії. Не останню роль у цьому відігравала влада, яка в князівські часи знаходилась у гармонійних відносинах із Православною Церквою і всіляко їй допомагала. Прийняття християнського благовістя із православної Візантії рівноапостольним князем Володимиром Великим засвідчує прагнення просвітителя Русі до церковної незалежності. «Запровадження Києвом християнства з Константинополя не тільки не шкодило здійсненню ідеї автокефалії Православної Церкви Руси-України, а навпаки – воно цю ідею ще й скріплювало.

Йдеться про те, що ніхто інший, як тільки Візантія була колискою такої традиції. І в тій державі, в якій володарем був «імператор», Церква мусіла бути автокефальною», – стверджують Семен В. Савчук і Юрій Мулик-Луцик в «Історії Української Греко-Православної Церкви в Канаді». Тому молода національна Київська Церква, яка очолювалась до середини XI століття поставленими із Царгороду митрополитами, 1051 року за великого княжіння благовірного Ярослава Мудрого, обрала першого предстоятеля із свого народу – пресвітера Іларіона русича. Вибір єпископів і самого київського князя був не випадковий – владна й церковна еліта Давньокиївської держави хотіла захистити зміцнене в церковному, політичному і військовому відношенні князівство від впливів Візантійської імперії. І хоча багато церковних істориків сумнівалися в тому, що цим обранням митрополита-русича було покладено крок до початку відокремлення Київської митрополії від Константинопольського патріархату, все таки це було так – Київська Православна Церква починала свою багатовікову боротьбу за автокефалію. Це сталося, ще раз повторимося, 1051 року.

Минуло майже сто років і знову великі Київські князі, поставили питання про окремого митрополита для нашої Церкви. 1147 року на Київську митрополичу кафедру собором єпископів було обрано Климента Смолятича. Князь Ізяслав II це зробив свідомо. Факт поставлення Климента Смолятича вже більш яскраво засвідчує прагнення до незалежності Церкви. Тут принагідно слід згадати і те, що для нас, ще зі шкільних років, рік 1147 більш відомий, як дата заснування Москви – майбутнього політичного центру однойменної централізованої держави, яка поступово стала перебирати на себе й функції першопрестольного Київського церковного центру, свідомо його знищуючи. Тому й не дивно, що суперник князя Ізяслава II, засновник Москви, князь Суздальський Юрій Долгорукий 1155 p., захопивши Київ, усунув Климента Смолятича з митрополичого престолу. Так фактично закінчилися спроби Київської митрополії унезалежнитися в домонгольський період від Константинополя.

1169 року політичний суперник Києва – Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський спроваджує своїх синів і братів на війну проти «матері городів руських». Київ був вщент зруйнований. Можливо, що серед тих багатьох причин руйнування Києва північними князями, був також церковний сепаратизм князя Андрія Боголюбського у справі поставлення окремого митрополита Федорця, як його називає літописець, для своєї столиці Владіміра-на-Клязьмі. Цей неканонічний і сміливий вчинок супроти церковної єдності усієї Русі був викритий і засуджений Київським митрополитом. Але престиж Києву, як церковному центру, був нанесений страшний: «І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі ці смольняни, і суздальці, і чернігівці...», – розповідає нам літописець. Наслідком цього, фактично церковного погрому і грабежу, став поступовий занепад Києва, який завершився повним його руйнуванням ордами хана Батия наприкінці 1240 р. Безперечно, що в цьому виграв Владімір-на-Клязьмі, а потім і Москва, до якої переїхали митрополити Київські. Все це в кінцевому результаті закінчилося відокремленням Московської митрополії від колись єдиної митрополії Київської і всієї Руси. Це сталося у 1448 р.

45А Київська митрополія із своїм першопрестольним містом поступово відроджувалась. В часи Литовсько-Руської держави в ній також не зникало прагнення до незалежності. Так 1415 р. на соборі в Новогрудку українські єпископи, без згоди на те Константинополя, обрали митрополитом видатного богослова й проповідника Григорія Цамблака. У своїй окружній грамоті свій вчинок вони пояснювали тим, що угледіли насильство «під яке підпадає Церква Божа від царя (грецького). Святий Вселенський Патріарх і Священний Константинопольський Собор не можуть самі собою поставити, а поставляють кого звелить цар, і від того Дар Святого Духа купується і продасться. Так вчинив стосовно Церкви Київської в наші дні батько царюючого імператора (Мануїла – Іоанн з митрополитами Кипріяном, Пименом, Дионісієм і багатьма іншими, турбуючись не про честь церковну, а про срібло і золото». Викриваючи церковну симонію, єпископи українських єпархій заявляли: «Нехай не подумає хто-небудь, нібито ми зрікаємося віри, поставляючи самі митрополита, – ні, ми не зрікаємося. Навпаки, передане від святих апостолів і святих отців ми зберігаємо і благочесно сповідуємо, ми проклинаємо всяку єресь, неприйнятну для апостольського й отцівського передання, піддаємо анафемі і симонію, що продає Дари Святого Духа за срібло і золото. Святійшого Патріарха Константинопольського ми визнаємо Патріархом і отцем, а інших Патріархів і їх митрополитів та єпископів – отцями і браттями в Святому Дусі». І, хоча митрополит Київський і всієї Руси Григорій Цамблак був виклятий митрополитом-греком Фотієм, котрий сидів у Москві, справа церковного унезалежнення в литовсько-руських землях мала неабияку підтримку з боку князя Вітовта. Останній усіляко сприяв українським єпископам, а митрополит Григорій на цю анафему не звертав ніякої уваги, продовжував займатися своєю справою і був за висловом історика Церкви митрополита Макарія (Булгакова) «человеком весьма просвещенным и написал много сочинений против латинян». Також був він і чудовим проповідником.

Через півстоліття Константинопольський православний патріарх викляв Москву за самочинне проголошення автокефалії 1448 р. Своєю соборною грамотою від 18 лютого 1467 р. Константинопольський патріарх Дионісій, учень противника Флорентійської унії святителя Марка Ефеського, звинуватив Москву у розбраті та поділі Руської Церкви й закликав відновити єдність митрополії. Патріарх Дионісій звертався «до всієї Руської землі й до Великого Новгорода» з вимогою визнати законність одного Київського митрополита Григорія Болгариновича.

Після сомочинного проголошення автокефалії Російською Церквою, Київська митрополія залишалася єдиною канонічною структурою на теренах колись єдиної Київської Руси. Московська митрополія майже півтора століття залишалася у стані невизнання з боку Константинопольської Церкви. На думку протопресвітера Олександра Шмемана, автокефалія Російської Церкви стала «джерелом вже остаточного підкорення церкви державі й її політично-національним розрахункам». Звузився кругозір церкви, поступово підкорялася вона «державному розуму» й перетворювалася на один із аспектів» державного життя.

З часом Київська митрополія попадає у повне безправ’я. Кревська 1385, Городельська 1413, Люблінська 1569 унії остаточно змініють духовну і церковну політику великого князівства Литовського і Польської корони. «Колись пані сходу і заходу сонця, півдня і північних країв..., – за висловом Мелетія Смотрицького, – Київська митрополія поступово втрачала свій блиск і минулу славу». «Сини і дочки мої, котрих зродила, зоставивши мене, пішли за тою, котра ними не боліла...», – продовжує полеміст. Колишні українські православні князівські роди покатоличились. Ієрархія стала на шлях унії, яка остаточно оформилась на Берестейському соборі 1596 р.

46Однак Київська православна митрополія не втрачала свого прагнення до незалежності. В цей час її покровительствує славний нащадок великокнязівського роду благовірний Костянтин Острозький. В єклезіальній свідомості володаря українських земель прив’язаність і пошана до Константинополя продовжують посідати чільне місце. Але, згодом, у князя Костянтина Острозького, який також добре знав правове і політичне становище Константинопольського патріарха, з’явився задум про переведення патріарха в московські або українські землі. І хоча ця справа була припинена, вона яскраво засвідчувала про подальше прагнення православної еліти щодо церковного унезалежнення

1596 року Київська митрополія зазнала ще одного розколу. Берестейська церковна унія нанесла удар колись єдиному церковному тілу. На захист православних приходить того часу козацька войовнича спільнота, яка повністю себе ототожнює з православ’ям, намагається допомогти йому вистояти в той час матеріально. Відомо, що козацькі гетьмани розпочинають свою жертовну місію щодо будівництва і реконструкції православних храмів і монастирів. Таке шляхетне і меценатське ставлення чільних представників козацтва до Православної Церкви перейшло від князівської епохи, яка закінчилася князем Острозьким і розпочалася з гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Першим його кроком, щодо відродження сплюндрованого безправ’ям українського православ’я, був вступ 1618 р. із усіма козаками до Київського Богоявленського братства. Через два роки гетьман стає ініціатором ще однієї події – відроження православної ієрархії 1620-21 pp. Як відомо Єрусалимський патріарх Феофан цього не бажав робити. Але, на вимогу Петра Конашевича-Сагайдачного, висвячення Київського православного митрополита, а потім ще шести єпископів, все таки відбулося. Отримавши від Патріарха «матері усіх церков», колись вимушено припинену унією ієрархію, Українська Православна Церква вперше називає себе на Соборі 1621 р. у Києві Апостольською, згадуючи літописний переказ про проповідь Андрія Первозванного на києво-руських землях. Таким чином Київська митрополія стверджувала свою рівність із іншими православними автокефальними помісними церквами, які свого часу були засновані внаслідок місійної праці святих апостолів Христових.

Неабияким проявом цієї історичної самобутності стала Могилянська доба 30-40-х років ХVІІ ст., яка піднесла нашу Церкву до високого рівня. Заснування митрополитом Петром Могилою колегії й при ній богословського гуртка, видання Служебника та Требника; прийняття Катехизиса, який став головною віронавчальною книгою у світовому православ’ї; відбудова храмів і монастирів, які були зведені в києво-руський період нашої історії – всі ці наявні ознаки показово говорили про самобутність і незалежність українського православ’я середини XVІІ ст.


Однак, політичні обставини не були такими сприятливими, як церковні. Після українсько-московського союзного договору 1654 р., Київська митрополія стала поступово втрачати свою фактичну незалежність від Константинополя й поступово переходити під владу Московського патріархату. Сталося це за неймовірно складної політичної розрухи, яку в нашій українській історії називають «Руїною». 1686 р. став роковим у питанні церковної незалежності для Київської митрополії, яка за чималу винагороду і підкуп, шляхом симонії, була передана із Константинопольської Церкви у юрисдикцію Московської. З цього року розпочалася поступова втрата нашими митрополитами прав і привілеїв, які вони мали, перебуваючи під омофором Вселенського патріарха. Змінено було титул Київського святителя Варлаама Ванатовича. Згодом імператрицею Анною Іванівною в нього відібрано сан митрополита і понижено до архієпископа. Знищено канонічні межі Київської митрополії. Українські єпархії Переяславську й Чернігівську переведено в пряме підпорядкування Санкт-Петербурзькому Святійшому Урядуючому Синодові. Спроби все це повернути у 1769 р. за Київського митрополита Арсенія Могилянського закінчуються повним фіаско.

З часів Петра І з’являються один за одним накази, які змушують реформувати, а інколи й скасувати києво-печерський друк. Українська мова забороняється у богослужінні і проповіді. В добу імператриці Катерини II закривається більша половина українських монастирів. «Бродячі» ченці стають звичайним явищем української церковної дійсності другої половини XVIII ст. Якщо впродовж цього століття на київській митрополичій кафедрі ще за походженням були ієрархи-українці, то з початку ХІХ ст. і аж до жовтневого перевороту її за походженням посідають виключно росіяни.

Остаточно втративши свої права і привілеї, свою самобутність і національну рису, Київська митрополія у ХІХ ст. ще здатна була народжувати із свого середовища церковних діячів, які за плоттю, кров’ю й духом були українцями. Тут принагідно хочеться згадати постать протоієрея Василій Гречулевича (згодом з 1879 р. єпископ Могилевський і Мстиславський Віталій (Гречулевич). Він у 50-х роках XIX ст. видає проповіді українською мовою і це надзвичайна була новина для церковно-громадських кіл того часу. На українофільство тоді дивились косо. За українською мовою не визнавали прав літературного громадянства. На тих хто намагався займатися видавництвом і проповідувати та писати українською мовою дивились як на сепаратистів. У 1876 р. було видано таємний циркуляр про заборону української літератури. Ось чому смілива спроба протоієрея, подолянина Василія Гречулевича викликала захоплення серед українців. Це видання також вітав відомий слов’янофіл-публіцист, філософ і богослов А. Хомяков. Проповіді протоієрея Василія Гречулевича українською мовою були настільки популярними, що витримали і друге видання 1857 р. з передмовою, яка є не менш для нас цікавою, аніж самі проповіді. В ній отець сміливо викривав духовенство, яке не проповідує для православних українців рідною мовою і називає їх «іноязичниками».

Друга половина XIX ст. народила нам ще одного подвижника українського духу архієпископа Парфенія (Левицького), якому Святійший Урядуючий Синод Російської Церкви на початку XX ст. доручив редагувати Євангеліє в перекладі Пилипа Морачевського українською мовою. Український світ цього святителя настільки був широким, що він сягнув далі планів тих, які доручали йому цю святу справу. Коли Синод перестав просувати справу видання Євангелія українською, то за неї взявся безпосередньо сам архієпископ Парфеній, який був до того вже давно переконаний, що Євангеліє рідною мовою повинен читати український православний люд. Згодом, у роки української революції цей святитель фактично очолив церковний національно-визвольний рух і в його особі навіть Всеросійський Патріарх Тихон (Бєлавін) почав вбачати заступника за все українське, а очільники автокефального руху в Україні хотіли бачити архієпископа Парфенія Левицького митрополитом УАПЦ. Передчасна смерть святителя 1921 р. знищила такі сподівання православних українців. У цій плеяді українофілів слід згадати і протоієрея Софійського собору Петра Лебединцева (Лебединця), фахового історика, уродженця Київщини, який мав неабияку любов до української церковної історії й не побоявся відправити панахиду за упокій душі Тараса Шевченка, коли його тіло було привезено до Києва, на шляху із Санкт-Петербурга до Канева. А скільки імен українських церковних діячів є нами просто забуті...

Про український церковний національний визвольний рух, змагання за автокефалію Української Церкви, не можливо розповісти всього кількома рядочками. Епоха 20-30-х років ХХ ст. породила церковних достойників незламної сили духу і великого патріотизму: митрополита Василя Липківського, архієпископа Нестора Шараївського; митрополитів Миколу Борецького та Івана Павловського. В цей період формувалися незборимі погляди майбутніх першоієрархів українських церков у США й Канаді, митрополитів Іларіона (Огієнка) та майбутнього Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника). На середину 30-х у Варшаві з'явилися капітальні праці проф. Олександра Лотоцького «Автокефалія», та «Українські джерела церковного права», в яких були висвітлені засадничі, канонічні й державно-правові основи автокефалії Української Церкви.

Безбожницький комуно-більшовицький режим знищив весь поступ православного духовенства й вірян до церковної незалежності. 30-ті роки стали голгофою для церковних провідників УАПЦ. Втім це мученицьке сповідництво торкнулося всіх без виключення православних українців – чи належали вони до Автокефальної Церкви, чи, як тоді говорили, до Тихонівської (Російської) Церкви. Поруч на Лук’янівському цвинтарі назавжди лягли митрополит Василь Липківський і митрополит РПЦ Костянтин Д'яков. Всі вони стали священномучениками.

Смолоскип боротьби за автокефалію Української Церкви палав в діаспорі спочатку під керівництвом митрополитів Івана (Теодоровича), Полікарпа (Сікорського), Никанора (Абрамовича), а потім митрополитів Мстислава (Скрипника) й Іларіона (Огієнка). Там жили наші українські церковні ідеї. Вони переконували серця багатьох в тому, що незабаром в Україні, на рідній землі, знову запалиться лампада життя Помісної Української Православної Церкви.

Ця довгоочікувана хвилина настала з початком 90-х років, коли знову відродилася Українська Автокефальна Православна Церква і Всеукраїнський Собор 5-6 червня 1990 р. проголосив Київський Патріархат. Мрія багатьох наших князів і гетьманів, митрополитів і священнослужителів – збулася. Це був довгий тернистий, тисячолітній шлях. Але терня із цього шляху ми ще не випололи. Єдина Помісна Українська Православна Церква – це наша мрія, яку ще потрібно втілити, вона повинна стати нашою реальністю. Всі православні українці повинні об’єднатися в одну Православну Церкву, на чолі якої повинен стояти Київський Патріарх.

Українська Православна Церква Київського Патріархату саме і є такою Церквою й даремно її очільників багато хто не розуміє. Дух розділення ще панує в нас. Він панує серед тих, хто себе асоціює з українським автокефальним рухом. А що ж тоді говорити про тих, хто не сприймає автокефалії Української Церкви? Поки що не сприймає...

48Пастир за покликанням. «Вогняної спокуси, що посилається вам для випробовування, не цурайтесь, ніби пригоди для вас чужої, оскільки ви берете участь у стражданнях Христових...» (1 Петр. 4, 12,13). «Благодать»! Це слово буквально не сходить з вуст віруючої людини. Його завжди в нас втілюють щоденні молитви з раннього дитинства. І у ранковому, і у вечірньому правилі, храмових загальних богослужіннях, церковних таїнствах, ми постійно повертаємося до цього слова. Воно пронизує наше серце, душу і розум. З дитинства цим словом «благодать», і зовнішньо, і внутрішньо, жив наш Святійший Патріарх. Він народився у селі, яке навіть у ті більшовицькі й пролетарські часи носило назву «с. Благодатне». Слід відзначити, що наш архіпастир за покликанням народився у благодаті й з благодаттю від побобожних, трудолюбивих батьків донецького українського села.

В ту пору вугільний регіон вже починав домінувати над аграрними землями. Шахтарі все більше стали заселяти донбаський край. «Але село, – як згадує сам Патріарх, – ще було українським. Українські школа і мова ще були домінантою цього краю». Нажаль час, в який народився майбутній святитель Української Церкви, не був тоді зовсім благодатним. Одні за одною пливли індустріальні п'ятирічки з їх божевільними гаслами «п’ятирічкою по релігії». Наприклад, такий напис знаходився над головною Троїцькою брамою Києво-Печерскої лаври, де вже господарювало музейне містечко. Процеси індустріалізації й колективізації буквально нищили душу особистості, перетворювали її у пролетарську. Індивідуальність, як така, нищилася, а на зміну їй приходив колективізм. Все людське, моральне і особистісне стало втрачатися у морі різноманітних комуно-більшовицьких гасел – ідеологем. Не було тут місця і для православного християнина. Формувалася інша «релігія – марксистсько-ленінська», яка вступила у затятий кривавий бій із Православною Церквою.

Слава Богу! У цьому колапсі й вирі безбожницького веретена родині Меланії й Антона Денисенків ще довелося зберегти ті відвічні цінності, які ідентифікували нас, як православних українців. У своїх спогадах Святійший Владика не раз приходить до свого першого сільського храму, якого ще тоді не закрили. Згадує звичайно і голод початку 30-х років. Із-за цього лиха батько пішов на шахту, рятуючи своїх синів та дружину від голодної смерті. У 41-му, з таким самим почуттям великої любови до своєї родини, він пішов на фронт і загинув у боях під Мелітополем. Лежить вічним сном у могилі під селом, яке носить таку прекрасну назву «Зелений гай». Майбутній святитель дуже любив свого батька і ця любов давала йому розуміння того, що він не загинув, що він не зник, а знаходиться десь поруч, так само не припиняючи своїх турбот про матір і дітей. Ця справжня любов привела юного Михайла Денисенка в Одеську духовну семінарію.

До столиці південної України Михайло добирався «товарним» потягом. Надія на те, що він стане вихованцем ОДС, полум’яніла, не покидали й сумніви, але покликання – воно справжнє, від Бога, народжується далеко в глибинах серця і випромінюється нестерпним бажанням бути священнослужителем, співпрацівником Божим у Його винограднику. Це бажання було настільки сильним, що за цим виникало наступне – не просто священнослужителем, а ієромонахом, ченцем, який відрікається світу, але живе поруч, і намагається хоч якось його зробити наближеним до Бога. Цей вибір мати не вітала. Але церковний і подвижницький настрій Михайла не згасав. За високі знання біблійної історії, катехизису, церковного уставу його відразу прийняли до 3-го класу семінарії. Святійший Патріарх із задоволенням завжди згадує ці роки. Одеса, з її святинями, буквально полонила його. Там були добрі, чуйні й співчутливі до молодих студентів віруючі парафіяни. Жили тут і своєрідні церковні традиції. Запам'ятався Михайлу запашний шмат південно-українського хліба, який видавали рівно у 200 гр. на карточку. Поки доходив до семінарії то його з'їдав. Але ця голодна атмосфера не могла здолати іншої – спраги до богословських знань і науки Христової.47

Закінчивши успішно ОДС, Михайло Денисенко вступив до Московської Духовної Академії і на другому курсі 1 січня 1950 року збулася його незабутня мрія – з благословення Патріарха Московського і всієї Русі Алексія (Сіманського) він був пострижений намісником Свято-Тройце Сергієвої лаври архімандритом Іоанном (Разумовим) в чернецтво з іменем Філарет, на честь святого праведного Філарета Милостивого. Своє ім'я майбутній святитель Церкви Української передбачив сам. В день пам'яті святого праведного Філарета Милостивого 14 грудня 1949 р. до лаври приїхав Патріарх Алексій. Він сюди приїздив кожний рік у цей день на академічний філаретівський вечір, в честь митрополита Московського Філарета (Дроздова). До Михайла Денисенка цього дня підійшов намісник лаври і сказав такі слова: «Патріарх благословив вам написати прохання на постриг у чернецтво». Звісно, що це прохання студента МДА було датоване 14 грудня 1949 р. – днем пам'яті святого праведного Філарета Милостивого. У зв'язку з цим Святійший Патріарх любить згадувати й життєву подію, яка була пов’язана із самим Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм (Сіманським). «Чому патріарх так шанував день пам'яті святого праведного Філарета Милостивого, а разом з ним і день тезоіменитства митрополита Московського Філарета (Дроздова)? Тому, що цей святитель подарував для його матері іконку саме перед тим, як вона мала його народити. Цю іконку Патріарх Алексій зберігав, як особисту святиню, й коли став єпископом, то взяв і оправив її в панагію. Через це, ставши потім Патріархом Московським, встановив в МДА філаретівський вечір». Тому-то й наш Святійший Патріарх отримав це, не зовсім поширене ім'я, не просто так. Воно було надто близьким для Московського Патріарха Алексія (Сіманського), який і благословив цим ім'ям того далекого 1949 р. молодого Михайла Денисенка. Зараз серед людей багато хто не знає, що це давнє християнське ім’я і думають, що це якийсь своєрідний титул «Філарет». Трішки гумору... Одного разу нашого Патріарха журналіст так і запитав – «ось, Ваша Святість, колись Ви були Філаретом, а тепер стали Патріархом».

Любов патріарха до молодого ченця виявилась у тому, що він став наглядачем лаврських покоїв Патріарха Московського і всієї Русі. 15 січня 1950 р. Святійшим Патріархом Алексієм монах Філарет (Денисенко) був рукоположений у сан ієродиякона, а 18 червня 1951 р., у день Святої Тройці, в сан ієромонаха. Йому було тоді всього 22 роки.

Ще на лекціях з Пастирського богослів'я майбутній святитель Української Церкви чув, що в основі пастирства лежить любов. Так навчав святитель Іоанн Золотоустий. «Яке ж мистецтво необхідне пастирю! Як обережно потрібно застосовувати ліки... Ні силою, ні страхом, не можна вести людину до істини, а тільки переконанням», – навчав Іоанн Золотоустий і цю науку вселенського учителя добре засвоїв в академії ієромонах Філарет. В його серці закарбувались й інші слова святителя: «А який же може бути спосіб зцілення оцих душ? Слово! Ось зброя, ось їжа, ось добре поліття. Це замість вогню, це замість заліза. Якщо слово не діє, все інше даремне...». Перед очима ще молодого ієромонаха стояв ідеальний образ пастиря, який накреслив у своїх шести словах «Про священство» Іоанн Золотоустий: «Душа священика повинна сяяти подібно до світла, яке освітлює всю Вселенну..., – і тут дорікає собі святитель, – а мою душу оточує така темрява, від нечистої совісті, що вона завжди поглинута темрявою й не може ніколи зі сміливістю подивитись на свого Владику».

«Великий подвиг і труд простих ченців. Але якщо хто порівняє працю їх зі священиком, то знайде між ними таку різницю, як між простою людиною і царем», – говорив святитель Іоанн Золотоустий. Нашого майбутнього Патріарха вражала завжди висота вимог, які стояли перед пастирем. Адже це служіння навіть перевищувало ангельське. «Всім бути для всіх». Цей заповіт апостола Павла, будучи конкретно втілений в словах святителя Іоанна Золотоустого, не переставав гартувати і разом з тим укріплювати пастирське серце ієромонаха Філарета.

Навчання в академії тепер потрібно було поєднувати із монастирським послухом. Коли Михайло Денисенко вступив на стезю чернечого подвигу, то намісник навіть заборонив йому писати листи до матері. Слухаючи цей спогад Святійшого Патріарха, відразу згадуєш разючу різницю між сьогоднішнім чернецтвом і чернецтвом півстолітньої давності. Нинішній чернець, зодягнувшись у броню правди, нажаль дуже часто не може до кінця позбутися мирської суєти. Він продовжує, в деяких випадках, виконувати функції сім’янина, якщо у нього до приходу в монастир були діти, а дехто не може відірватися від батьків своїх, докучаючи їм щоденними, вечірніми, інколи цілогодинними, розмовами по мобільному. А про часті поїздки додому на всілякі родинні оказії вже й говорити не приходиться. З нашим Патріархом все було не так. Лише через чотири роки він нагадав рідній матері про себе. А весь цей час його близькими порадниками і наставниками були лаврські монахи-старці.

Закінчивши курс навчання в Московській духовній академії й захистивши кандидатську дисертацію, ієромонах Філарет (Денисенко) вступив на ниву своєї педагогічної діяльності. З 1952 р. він стає викладачем МДА і читає курс лекцій зі Святого Письма Нового Завіту. Одночасно ієромонаху Філарету доручають виконувати обов'язки благочинного Тройце-Сергієвої лаври. До його компетенції тепер входив нагляд за правильним уставним звершенням церковних богослужінь, співу і читання у храмі; за поведінкою братії монастиря, їхнім відношенням до храму, до звершення богослужінь, виконання чернечого уставу та розпорядку життя в монастирі.

У 1956 р. ієромонаха Філарета зводять у сан ігумена й призначають на посаду інспектора Саратовської духовної семінарії. Тут він працює під безпосереднім керівництвом відомого ієрарха, митрополита Саратовського і Вольського Веніамина (Фєдчєнкова) (1880-1961). 1957 р. несподівано для себе, але Промислом Божим, ігумен Філарет (Денисенко) був переведений на посаду інспектора Київської духовної семінарії, а 12 липня 1958 р. був зведений у сан архімандрита з призначенням ректором КДС.

Роки керівництва духовною семінарією у Києві Святійший Патріарх згадує завжди по-особливому. Навіть у тих умовах семінарія продовжувала славні традиції київської богословської освіти. На цей час вона знаходила пристановище у стелобаті Свято-Андріївської церкви, на тому місці де прозвучали пророчі слова святого апостола Андрія Первозванного. Андріївський храм був також семінарським. Відправляли там богослужіненя ректор, викладачі й ставленики духовного навчального закладу. Через це його любили благочестиві віруючі кияни. Вони приходили сюди не тільки послухати молоді голоси студентського семінарського хору, але й вклонитися мощам святої вмч. Варвари, які знаходилися у цьому храмі. Попереднє місце перебування святих мощей – Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир – було вщент сплюндроване. Архімандрит Філарет щовівторка читав перед мощами святої Варвари акафіст, ще не знаючи, що цей акафіст з 1966 р. він читатиме щовівторка безперевно аж до сьогоднішнього дня. «Семінарії бракувало приміщень. – згадує Святійший Патріарх, – через це деякі студенти винаймали собі помешкання у Києві. Як правило це були глибоко-віруючі люди, які брали до себе на квартири вихованців семінарії. На ранішню молитву і навчання з'являлися всі без винятку. У семінарії існувала благочестива атмосфера. Була гарна бібліотека, яка складалася в основному із книг старої дореволюційної семінарії й академії. Ректор жив при семінарії, постійно знаходився зі студентами. Лекції тривали цілий день.

Часи «хрущовської відлиги» не були такими обнадійливими для Церкви. Цей період здебільшого церковними істориками асоціюється з новим витком гонінь на Церкву. Духовенство було обкладене важкими податками, які начислялись десятками тисяч радянських карбованців. Багато хто із представників духовенства не витримував такого фінансового тиску податківців і змушений був покинути служіння. Водночас закривалися храми й духовні навчальні заклади. До архімандрита Філарета також прийшли податківці з пропозицією підписати документ про обкладення податками. Спротиву не було, але кмітливий архимандрит став вимагати від податковго інспектора підписаної ним копії документу. З подивом податківець не міг на це погодитися і вже не вимагав від архімандрита особистого підпису. Напевно, як думав о. Філарет, пішов радитися з начальством. Потім у Києві один із чиновників сказав: «Знайшовся один хитрий піп і став вимагати копії підписаного документу». Очевидно, що ці документи податківцями фабрикувались, доставлялися потім, після отриманого належного підпису священнослужителя, хрестики та нулики, і лягав на плечі тодішніх пастирів нестерпний грошовий тягар. У 1961-му році закрили Київську семінарію. На деякий час архімандрита Філарета було призначено керуючим справами Українського Екзархату та настоятелем Володимирського кафедрального собору.

12 січня 1962 р., на той час настоятелю Олександро-Невського храму в Олександрії (ОАР) архімандриту Філарету (Денисенку), постановою Святійшого Патріарха Алексія (Сіманського) та Священного Синоду РПЦ було визначено бути єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії. Хіротонія в єпископа відбулася 4 лютого 1962 р. у Ленінграді. Звершили її: митрополит Пімен (Ізвєков), майбутній Московський Патріарх з 1971 по 1990 роки, архієпископ Никодим (Ротов), потім голова відділу зовнішніх церковних зносин і митрополит Ленінградський, єпископ Кипріан (Зернов), єпископ Михаїл (Воскресенський), єпископ Михаїл (Чуб) і єпископ Никодим (Руснак), нині митрополит Харківський і Богодухівський УПЦ МП. Одночасно Синод доручав Ленінградському вікарієві керувати Рижською єпархією. З червня по жовтень 1962 р. преосвященний Філарет виконував обов'язки Патріаршого Екзарха у Середній Європі. У жовтні 1962 р., згідно постанови Священного Синоду РПЦ, була відкрита самостійна Віденсько-Австрійська єпархія й першим її єпископом став преосвященний Філарет (Денисенко). Всього один храм у Відні практично складав усю єпархію. Новопризначений єпископ завзято став його ремонтувати. За це й запам'ятався тамтешнім парафіянам. Життя у Відні було тихим і спокійним на відміну від «хрущовської відлиги» в СРСР.

Не надовго припинена педагогічна діяльність преосвященного Філарета знову поновилась. У грудні 1964 р. його було призначено ректором Московської духовної академії і семінарії. Цей вибір Святійшого Патріарха Алексія і Священного Синоду був не випадковим. 18 листопада 1964 р. раптово, на 77-му році життя, упокоївся сановитий протоієрей, українець, родом з Волині, Костянтин Ружицький, ректор Московських духовних академії і семінарії з 1951 р. На вакантну посаду знову вступав українець, єпископ Філарет (Денисенко). Навряд чи таке призначення було продиктоване якимось мотивами поваги до українського елементу в МДА і С, але в тодішніх московських духовних школах навчалося багато українців, а правильніше сказати більшість українців. Преосвященному Філарету доручено було керувати тією самою духовною школою, в якій він навчався і закінчив у 1952 р. 3 лютого 1965 р. в академічному храмі МДА єпископа Дмитровського Філарета зустрічали члени професорсько-викладацької корпорації, студенти і вихованці. Перебування на посаді ректора було нетривалим, всього один рік і три місяці...

50Справжній архіпастир. Багато хто із сьогоднішніх парафіян Свято-Володимирського кафедрального собору пам’я-тає перше богослужіння архієпископа Київською і Галицького, Патріаршого Екзарха України Філарета. Своє прибуття на кафедру великих святителів згадує й сам Патріарх. Призначення для нього самого було несподіваним, адже він щойно увійшов в нову роль ректора Московської духовної академії і семінарії. І ось, 14 травня 1966 р., визначенням Святійшого Патріарха Алексія і Священного Синоду РПЦ, призначений архієпископом Київським і Галицьким, Екзархом України й постійним членом Священного Синоду. У цьому призначенні був Божий Промисел.

Такого архіпастиря випросив у Бога сам священномученик Макарій, митрополит Київський (1495-1497), мощі якого відкрито спочивають у Володимирському соборі. Призначення майбутнього святителя Української Церкви сталося в день пам'яті священномученика 14 травня. Священномученик Макарій своїми нетлінними останками також зустрічав свого наступника і шанувальника. Відтепер, кожного четверга, перед ракою з мощами святителя, митрополит Філарет, а потім і Патріарх, звершує акафіст. І так вже 42 роки.

Був то неспокійний час. Молодий архієпископ, навіть ще не митрополит (цей сан він отримає лише через два роки – у 1968), якому виповнилось лише 37 років, з тривогою на серці покидав свою «альма матер», в якій навчався, потім викладав, і в ролі ректора до неї повернувся. 26 травня 1966 р. Московські духовні академія і семінарія прощалися з архієпископом Філаретом. Майже півтора року він очолював духовну школу і встиг набути за цей невеликий період ректорства любов і повагу професорсько-викладацького складу, вихованців та студентів. Після прослави Господа, який Вознісся на небеса, прощальних слів викладачів і студентів, преосвященний владика звернувся до всіх із словом. Він промовляв не поспішаючи, немов перевіряв свої думки. Відчувалося, що вони народжувались із того настрою, який наповнював його душу в даний момент, – «момент розлуки з тими, котрих він щиро полюбив, з котрими його зв’язували тісні стосунки спільної педагогічної праці й безпосередньої участі в житті студентів з усіма його дрібницями», – згадував викладач МДА і С, ігумен Анатолій. І тоді, в ті непрості 60-ті роки так званих хрущовських гонінь, прощаючись з академією, майбутній святитель говорив сміливо про проблеми сучасності, про те, що Церква покликана свідчити про Христа у світі: «У людських серцях горить святе прагнення до євангельської правди. Не можна допустити, щоб цей вогонь згас. Потрібно розпалити його до великого полум'я. Це обов'язок тих, хто готує себе до пастирського служіння. У студентів повинен бути живий інтерес до життя Церкви в умовах сьогодення. Необхідно розуміти нинішню людину такою, якою вона є, з її добрим і поганим. Все, що ми знаходимо доброго в людях, – це є та основа, на якій відбувається християнський діалог. Виявити в людині задатки добра, розкрити їх і допомогти їм ще більше розвинутися в міру досконалості – все це повинно бути живою потребою душі пастиря... Любити Церкву Христову і бути вірним їй в тому служінні, до якого кожний покликаний, бути відданим своїй Батьківщині і її народові, глибоко розуміти свій народ і служити йому – завдання нелегке для істинного пастиря, відповідальне і благородне», – говорив у прощальному слові архієпископ Філарет.

49З такими думками – «любити Церкву Христову» – владика Філарет, вже тепер архієпископ Київський, прибув на свою нову кафедру. Щойно перед цим, 24 квітня 1966 р. в неділю св. жінок-мироносиць, внаслідок тяжкої хвороби серця, спочив його попередник – митрополит Київський Іоасаф (Лелюхін). Ще жив на спокої колишній митрополит Київський Іоанн (Соколов). За стерно Київського церковного корабля брався зовсім молодий і енергійний святитель, брався з палкою любов'ю і церковністю, які він намагався насаджувати в московських духовних школах. Паства свого архіпастиря прийняла з великою любов'ю. Голос його настанов, глибоких за змістом, разом з тим відвертих і десь трішки невгодних тодішній атеїстичній владі, стукав у кожне віруюче серце. Його проповідь була живою, свідчила, що християнство не вмерло, його ніхто не може викорінити, бо воно несе вічні цінності. Це не сподобалось деяким слухачам, які кожного богослужіння придивлялись за проповідником. Сміливі слова владики Філарета про хрести на могилах, як свідчення непереможності Христа і Його Церкви, ледь не привели до його переведення на Мінську кафедру. Все слава Богу вгамувалось. Але не вгамувався незламний дух майбутнього Київського Патріарха. Він регулярно став звершувати богослужіння, їздити до Свято-Успенської Почаївської лаври. Коли митрополиту Філарету було зовсім тяжко, то він пригадував слова святителя Іоанна Золотоустого: «Скільки б не здіймались і не били хвилі, корабель Христів не загине. Чого ж мені боятися? Смерті? Але я скажу з апостолом: «Життя моє – Христос, а смерть – мій скарб».

Стрімголов летіли роки, кардинально не змінювалось нічого в політиці тієї безбожної влади щодо Церкви, а митрополит Філарет стояв мужньо, охороняв свою паству. Це приходилось робити інколи й жертовно. Постійно перебуваючи у закордонних поїздках і скріплюючи авторитет Церкви й тієї держави, яка ту Церкву, м'яко кажучи, не любила, святитель виконував свій священичий обов'язок. Ще й як достойно його виконував. Всі тоді розуміли, що міжнародний авторитет Церкви у тій боротьбі за мир зміцнюв її у Радянському Союзі внутрішньо. Відвідини різними іноземними делегаціями Православної Церкви в СРСР, їх прийняття в Українському Екзархаті, руйнували несамовите бажання місцевих компартійних чиновників закрити Почаївську лавру, інші монастирі й храми. Митрополиту вдається розширити єдиний в Українській РСР духовний навчальний заклад – Одеську семінарію, утворити в ній паралельні класи й збільшити кількість вихованців.

На початку 70-х Екзарх перебудовує свою резиденцію у Києві на Пушкінській, 36, та так, що це починає муляти очі для столичних чиновників. Занадто схожою стає трьохповерхова резиденція, із ще царського будинку знаменитих українських меценатів Терещенків, на резиденцію посла якоїсь великої європейської держави. Ось і пропозиція митрополиту Філарету: «Гарно зробили. Віддайте, а ми взамін... Ну а що хочете. Чого бажаєте?». Кмітливий і завжди обачний святитель відповідає: «Добре! Я погоджуюсь, але взамін віддайте недіючий Свято-Михайлівський Видубицький монастир. І мені добре. І вам не зле. Хочете, влаштуєте тут дійсно на Пушкінській, 36 посольство». Після цих переговорів і сліду не стало від таких міняйлів. Для тих, хто не знає: Видубицький монастир таки повернули Українській Православній Церкві, але у 1990 р., а весь ансамбль «Всеволодового отчого» монастиря ХІ ст., розпорядженням Кабінету Міністрів 1997 р., і підписав його тодішній прем’єр Павло Лазаренко.

Прийшли 80-ті роки. Все частіше на республіканському радіо стали звучати голоси про відродження зруйнованого, як тоді думали німецькими окупантами, Свято-Успенського собору – головної церкви Києво-Печерської лаври. Ще тривожно було, але й піднесено на душі. Очі багатьох у першій половині 80-х років час від часу прикуті до телевізорів. Прямі трансляції з «Красної площі». Лягають поруч один за одним біля кремлівської стіни, ті які уособлювали собою «вєлікій і могучій». Вони хотіли показати по телевізору останнього попа, а тепер їх показують мертвих і тлінних. І раптом 1985 р. – Горбачовська перебудова...

Відразу до Православної Церкви ставлення не змінилося. Але крига поволі скресала. На початку тих самих 80-х заговорили про тисячолітній ювілей хрещення Русі. У Москві Церкві чи не вперше за останні роки повертають Свято-Данилів монастир. У Кремлі влаштовується прийняття для Патріарха Пімена та постійних членів Синоду. Ідею святкування 1000-ліття хрещення Русі підхоплює міжнародна громадськість. Він стає ювілеєм планетарного масштабу. Мало хто тоді розумів, що це святкування – початок кінця СРСР, принаймні тієї безбожницької ідеології, яка впродовж майже 70 років руйнувала православну душу нашого народу. Київський митрополит стає на чолі підготовки масштабних святкувань 1000-ліття хрещення Русі.

Ось і Ювілейний Помісний Собор – початок святкових заходів у Москві – столиці СРСР, але ніяк ще не у місті ювілейних урочистостей, купелі нашого хрещення, Києві. Ще не час... Все це відбудеться аж через 20 років, у 2008 р. й за інших обставин. А зараз для митрополита Філарета щоденні клопоти. Багато гостей звідусіль... Патріарх Пімен вже похилого віку... Все лягає на плечі Екзарха України... Помічників як завжди мало... 6 червня 1988 р. – початок Ювілейного Помісного Собору. Митрополит сидить у президії Собору й постійно в думках. Намагається вслухатися в сказане вступне слово Патріарха. Думки знову перебивають... Через місяць святкування перенесуться до Києва – справжні, правдиві святкування. Другий день засідань. Митрополит головує на Помісному Соборі. Вже за плечима його виступ, повністю запропонований у друкованому вигляді, й коротко представлений ним під назвою «1000-ліття Хрещення Русі». Головне у цій доповіді звучить з вуст Екзарха України – Церкві повертаються Дальні печери Києво-Печерської лаври. На Соборі у всіх піднесений настрій. 7 червня митрополита терміново викликають до Києва. Лавра преподобних Антонія і Феодосія повертається. Правдива колиска початків києво-руського чернецтва знову в церковних руках. Правда ще не вся, але лампади над мощами преподобних печерських замінюють колись сяючу повсюдно за музею «лампочку Ілліча». Відкривається нова сторінка в історії українського православ'я. Воно поступово починає відроджуватися. Перше богослужіння на території Дальніх печер лаври було багатолюдним, під відкритим небом. Голці, як кажуть, ніде було впасти.

Не всім подобався такий розвиток подій. Не всі вітали такі переміни. Дехто зачаївся, але не дрімав. Досягнення київського святителя багатьом також не подобались. Як згадує сам Патріарх: «Києво-Печерський монастир важко було відроджувати. Все лежало в руїнах. Храми завалені хламом, всередині занедбані. Неохоче до монастиря хотіли повертатися й ченці. Можливо хтось не міг на всі сто ще повірити. Але це сталося. І лавра знову діюча. Я почав з ремонтів. Бував кожного дня на об'єктах, які ремонтувались. Відразу в лаврі відродили семінарію».

Смерть Патріарха Пімена 1990 р. внесла деякі корективи у церковне й навколо-церковне життя. Зовсім несподівано, навіть і для деяких синодалів, місцеблюстителем патріаршого престолу було обрано митрополита Київського і Галицького Філарета. Згодом стало відомо одне – українця на Московському патріаршому престолі не дуже хочуть бачити. Недаремно ж одна із тодішніх впливових газет написала: «Не завжди місцеблюстителі ставали патріархами». Так і сталося.

З вибором нового Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ (Рідегера) настали нові зміни і в церковному житті. Доживав свої останні дні колись могутній Радянський Союз. В Україні піднімався національно-визвольний рух. Стала відроджуватись Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ). Цей процес був дуже болючий. Не вщухали бійки та протистояння за храми. «Православні Галичини це москалі!», «Всіх за Збруч!». Звучало з вуст «патріотів». В цьому вирі боротьби за церковне майно стала відроджуватись в Галичині Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Перед митрополитом найбільшої Православної Церкви в Україні постало непросте питання: «Як зберегти єдність Церкви? Як вгамувати пристрасті в Галичині?». Нерви здавали. Свої в Україні називають затятим москалем, а Москва на будь-які зміни у статусі Українського Екзархату дивиться, як на прояв церковного сепаратизму. Підтримки чекати немає від кого. Деякі єпископи стали радити митрополиту Філарету вести Церкву до автокефального статусу. Святійший Патріарх не раз згадує, як ратувалися на початку 90-х років такі ієрархи, прихильники церковної автокефалії, які потім це слово «автокефалія» прямо таки демонізували в очах віруючих. Серед них був і теперешній митрополит УПЦ МП Никодим (Руснак), який відчуваючи навалу і неспокій на Галичині наприкінці 1988 р. швидко перебрався з Львівської кафедри на Харківську.

Зміни потрібно було робити. І тут митрополиту не було добрих і розумних порадників. Всі рішення потрібно було приймати самому. Український Екзархат перейменовано в Українську Православну Церкву. Але цього було мало. Назві «Українська Православна Церква» потрібно було надати статусного змісту. Грамота Московського Патріарха Алексія ІІ та Священного Синоду РПЦ, оригінал якої до сих пір знаходиться у Святійшого Патріарха Філарета, закріплювала цей канонічний статус УПЦ. Однак це не вирішувало проблеми.

Московське ГКЧП прискорило процес остаточного розвалу СРСР. Імперії не стало. 24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність. Державний суверенітет України давав повне право Предстоятелю Української Православної Церкви, митрополиту Київському і всієї України Філарету, разом з єпископатом, духовенством та вірними порушити перед Московським Патріархатом питання про дарування УПЦ повної незалежності, тобто авктокефалії. Це сталося на Помісному Соборі, який було скликано у Києво-Печерській лаврі 1-3 листопада 1991 р.

Не треба вам розповідати, якою була відповідь Москви. Вона буквально розтоптала звернення українського духовенства, а Предстоятеля УПЦ стала нищити морально. Раптом найбільший очільник цієї Церкви перетворився на затятішого ворога. Майбутній Патріарх Української Церкви знайшов у себе мужність вистояти, побороти цю несправедливу голгофу. Це були найважчі часи зради тих, які були поруч, яким митрополит Філарет простягував кусок хліба, яких підтримував у важкі хвилини, виводив на високу церковну ступінь, для яких був милостивим і отцем, як нерідко вони його називали у своїх вітальних промовах з нагоди ювілеїв і пам’ятних днів. Все стерпіло серце Патріарха, який йшов хресною дорогою заради Української Церкви. Можна писати безліч животремтливих рядків, але той хто не побував у цьому вирі переживань і скорбот, до кінця не зрозуміє. Господь цьому всьому серцевідець. Як втішливо тоді для митрополита Філарета звучали слова святителя-страдника Іоанна Золотоустого: «Христос зі мною! Чого я буду боятися? Його Євангеліє в руках моїх – посох, на який я спираюсь. Ось де моє пристановище, ось мирна пристань душі моєї. Бурі, на мене зведені, море, на мене обрушене, несамовитість володарів і сильних світу – все це для мене не більше за павутиння».

У червні 1992 р. митрополит Київський і всієї України Філарет, отримавши несправедливий осуд з Москви від своїх колишніх співбратів, пішов на об’єднання з УАПЦ. Всеукраїнський Православний Собор, що зібрався у Києві 25-26 червня 1992 р. проголосив утворення Української Православної Церкви Київського Патріархату. Багато хто згодом назвав цю Церкву «дітищем Філарета». Можливо що й так, і з цим необхідно погодитися. Хтось не міг повірити в те, як Савло перетворився раптом у Павла, тобто митрополит Філарет, який не ставився позитивно до відродженної УАПЦ, раптом став її очільником? Автор цих рядків має на це запитання свою відповідь, як і на все, що відбувалося тоді в автокефальному русі, свою думку. По-перше, зближення митрополита Філарета з УАПЦ сталося вже після листопадового Собору УПЦ, який проголосив курс на автокефалію. З ним час від часу стали зустрічатися тодішні представники УАПЦ – митрополит Антоній (Масендич) та архієпископ Володимир (Романюк). Я дійсно чув негативні слова з вуст митрополита Філарета в адрес УАПЦ. Але, зараз можу сказати, що повністю його підтримував, будучи все таки прихильником УПЦ. Я відвідував декілька раз богослужіння, які провадила УАПЦ, особливо з приїздом в Україну Патріарха Мстислава (Скрипника). Вперше чув українську мову в богослужінні. Коли звершував ці відправи Патріарх Мстислав, то був там і церковний дух. Але не було цього церковного духу в таких, як митрополит Антоній (Масендич) та його прихильниках. Чистих і світлих людей серед ієрархів, які щиро прагнули розбудовувати структуру УАПЦ, відроджену наприкінці 80-х, там було мало і серед них слід згадати блаженної пам’яті другого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка), трагічно загиблого митрополита Іоанна (Бондарчука) та нинішнього митрополита Буковини Данила (Ковальчука). Всі інші ієрархи цієї Церкви, мені здається, були людьми чисто випадковими, які буквально пришилися до прекрасної вивіски УАПЦ. Вони всіляко використовували Патріарха Мстислава (Скрипника) у своїх цілях. Прислані ним кошти на розбудову УАПЦ вони розкрадали, а храми, передані в Києві цій Церкві, ще довго стояли не відремонтованими і убогими. Тому об’єднання частини УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом із УАПЦ було просто неминучим. Поява постаті митрополита Київського Філарета в автокефальному русі просто зробила цей рух більш церковним. Точніше сказати, митрополит Філарет цей рух просто воцерковив. В цьому був Промисел Божий. І час доказав, що ми не помилилися...

У своїй постаті Патріарх вміло поєднав два колись непримеренних напрямки українського православ’я і правильно скерував його процесами. Церква за святительства Патріарха зросла втричі, помножилась парафіями і монастирями. Більшість православних українців підтримує саме Київський Патріархат і в цьому чимала заслуга нашого предстоятеля.

134Літургійний Патріарх. Термін, дещо інший за висловом, «літургійний священик» увів в Пастирське богослів'я єпископ Веніамин (Мілов) (1887-1955). Його лекція на цю тему розпочиналася так: «За словами Золотоустого, священику в служінні Літургії «потрібно бути настільки чистим, немов він стоїть на самих Небесах посеред тамтешніх сил...».
Святійший Патріарх Філарет завжди з благоговінням відноситься до звершення храмових богослужінь. Дуже часто у своїх настановах до нововисвячених священнослужителів він повторює одні й ті ж самі слова: «Відправляючи богослужіння, таїнства, а особливо таїнство Святої Євхаристії завжди майте страх Божий і ніколи його не втрачайте, звершуючи все чинно і трепетно».

Патріарх Філарет дотримується зразкового уставного богослужіння. Дуже любить коли і інші, особливо архієреї, звершують богослужіння чинно й за уставом. Творять правильно кожний рух, кожний погляд, кожне благословення рукою або двома руками. Часто для недбалих він робить зауваження, а інколи достатньо і його погляду, різкого, пронизлового, щоб зрозуміти, що щось вчинено не так. Під час звершення богослужінь у Патріарха немає якоїсь артистичності, помпезності, він все чинить природно без зайвих рухів і метушні.

Святитель Григорій Богослов про служіння св. Василія Великого згадував так: «Море народу, а у вівтарі й поблизу нього не стільки людське, скільки ангельське милування, і попереду всіх у прямій поставі Василій, яким у слові Божому описується Саул, не схиляється він своїм тілом, ні поглядом, ні думкою, немов у храмі не відбулося нічого нового, але прилиплий до Бога, скажу так, і до престолу, а ті, що оточують його стоять в якомусь страху і благоговінні». Якщо цим свідченням провести паралель із сучасними пастирями, то їх можна без сумніву приписати Патріарху Філарету.

Раніше, будучи ще митрополитом, Патріарх часто звершував подорожі за кордон. Ці поїздки забирали усю енергію й силу. Бувало повертається митрополит до Києва літаком і вже чекає його автомобіль, щоб прямувати не до резиденції на відпочинок, а до Свято-Володимирського собору на звершення Всенічної.

Голос Патріарха під час звершення богослужінь не гучний, але його завжди чути в різних куточках величавого собору. На Євхаристії Патріарх завжди уважно зосереджений, він у півголоса читає молитви й на очах у нього непомітно виступають сльози. Він співстраждає Христові, його незбагненній викупній Жертві...

У своїх настановах до пастирів і архіпастирів Патріарх, говорячи про апостольське наступництво, зазначає, що воно полягає не тільки в правильному, відповідному звершенні рукоположення, але й також у переданні уставного, правильного звершення богослужінь. І дійсно, звершення богослужінь нашим Патріархом є класичним і разом з тим церковним, з відчуттям правильного такту. Патріарх має неабияку любов до богослужінь. Він звершує не тільки недільні богослужіння, відправи на дванадесяті й великі свята, він на тиждень кожного разу звершує три акафісти: у неділю ввечері – Покрову Божої Матері, у вівторок вранці – святій великомучениці Варварі, у четвер увечері – священномученику Макарію, митрополиту Київському. Він усіх подвигає любити богослужіння і регулярно його звершувати.

Дуже часто доводилося чути від нецерковних людей, що Патріарху не личить стільки звершувати богослужінь, що він не є парафіяльним священиком. Але Патріарх має, на це свою справжню архіпастирську думку: «Слуга Божий повинен перш за все звершувати богослужіння, а за інше його Господь не так запитає. В молитві до Бога, у вічній Євхаристії ми набуваємо Духа Святого і стаємо співпрацівниками на Ниві Божій, тому, чи священик, чи архієрей, якщо у нього немає любові до богослужінь, або вона з часом зникає, то тоді такі пастирі перетворюються на мертвих, хоча вони ходять по цій землі і зодягають на себе церковний одяг».

В міру того, як помножуються роки життя Святійшого Патріарха, він все більше звершує богослужіння, з насолодою їде до свого кафедрального Свято-Володимирського собору. Він дійсно знаходить спокій для душі у соборній молитві, це його зміцнює, дух бадьориться, коли тіло інколи стає немічним, і це є правдивим зарядом до праці, до боротьби.

32Патріарх-проповідник. Святійший Патріарх Філарет має неабиякий проповідницький дар. Він дуже добре пам’ятає апостольські слова: «Бо, коли я благовіствую, то нічим мені хвалитися, тому що це неодмінний обов'язок мій, і горе мені, коли не благовіствую!» (1 Кор. 9, 16). Любов до проповіді Патріарх зберігає таку ж саму, як і до богослужіння.
Двохтомне видання повчань Святійшого Патріарха свідчить про його вмілий дар проповідництва. Одного разу Святійший Владика показав першу, написану від руки, проповідь. Вона носила назву «Про користолюбство». Каліграфія у Святійшого академічна, розбірлива. З роками стиль його проповідей не міняється. Патріарх ставить перед слухачами багато запитань і дає відразу відповідь.

Інколи назва проповіді носить питальний характер: «Де і в чому шукати щастя?», «Що таке гріх?», «Яка релігія є істинна?», «Чи хочемо ми спастись?». Проповіді, надруковані у двох томах, Святійший Патріарх виголосив у 1996-2000 роках з амвону Свято-Володимирського собору. Віруючі їх уважно слухали. Потім порушували питання перед Патріархом про їх видання. Деякі з них були надруковані у журналі «Православний вісник», виходили окремими брошурами. Але й цього було мало. Тому у 1999-2000 роках з’явилося два томи проповідей Патріарха.

Побожне, проникливе, правдиве слово Святійшого Владики пов'язане із сьогоденням, звернене до всіх віруючих. Як мудрий архіпастир, Патріарх свої повчання збагачує великим власним глибоко-богословським досвідом, надаючи увагу найголовнішому в земному житті – спасінню людських душ. Більшість його проповідей – це не просто переказ євангельських подій, розповідь про християнські чесноти, а глибокий аналіз і їх зв'язок із сьогоденням. У своїй проповіді на Новий Рік Святійший Владика вдається до викриття сучасних пороків людського суспільства. «В надії досягнути бажаного щастя одні з нас усі свої зусилля і турботи звертають на їжу і пиття, другі – на одяг і вбрання, треті – на гроші та матеріальні здобутки, четверті – на одержання найбільших чуттєвих утіх та насолод, п'яті – на задоволення честолюбства, досягнення влади тощо. Ось ідеали, яким так старанно поклоняється гріховне людство».

Окремо у своїй проповіді Патріарх торкається відвічної теми стосунків батьків і дітей, будуючи її на яскравому прикладі виконання заповіді: «Шануй батька твого і матір твою – і добро тобі буде, і довго житимеш на землі» святителем Іоанном Золотоустим. Патріарх наприкінці своєї проповіді закликає: «Батьки і матері! Візьміть ці стосунки за приклад у ваших обов'язках стосовно дітей. Кожне слово Іоаннової матері Анфуси – прекрасний урок. А ви, діти, вважайте за свій священний обов'язок утішати старість ваших батьків. Жертвуйте вашими бажаннями задля їхніх бажань, вашими задоволеннями заради їхніх задоволень, вашим спокоєм – в ім'я їхнього спокою. І тоді не буде проблем між батьками і дітьми».

Багато проповідей Патріарх присвятив викриттю гріховних пороків, якими сьогодні люди все більше хворіють, вдаючись, зокрема, до всілякого роду ворожби і чародійства. Святійший Патріарх застерігає: «Якщо ви будете вдаватися до ворожінь, то станете негідними допомоги і милості Божої, і цим приготуєте для себе численні нещастя». Викриває Патріарх і гріхи гордості та самохвальства, самоомани і святотатства, заздрощів і лицемірства, зарозумілості і наклепу. «Зарозумілість є хвороба нашої душі, хвороба така сильна і тяжка, – каже Святійший Патріарх, – що ставить людину в ряд духів злих, ворожих Богові. Самолюбство і зарозумілість завжди з’єднанні з тонким, часто непомітним ненависництвом до ближнього».

Є у Патріарха ціла низка проповідей під назвою «На слова канону св. Андрія Критського», які носять покаяльний характер, торкаються покаяльного настрою, який є притаманним кожній благочестивій людині. Канон Андрія Критського читається у дні першого тижня Великого посту. Пригадую, як ці слова Патріарх виголошував навіть під час читання акафістів святій вмч. Варварі й свмч. Макарію. Говорячи про сумний стан сучасників Ноя (про це йде мова в одній із пісень канону), Патріарх наголошує, що «у моральному розпаді особистості криється небезпека не тільки для окремої людини, а й для усієї нації. Для народу, який втрачає моральні засади, існує реальна загроза повного (як це неодноразово бувало в історії людства) зникнення з обличчя землі. Коли держава потурає розпусті, це означає, що вона не зацікавлена у збереженні себе як держави». Хіба ці слова Патріарха не є актуальними для нашого часу? Хіба прекрасне поняття свободи й прав людини не трактується сьогодні як вседозволеність? А вседозволеність в кінцевому результаті веде до загибелі. Отож проповіді Патріарха завжди просякнуті відповідями на живо-тремтливі проблеми питливої душі людської.

Патріарх є не тільки добрим проповідником, він стежить, щоб і інші добре й вміло проповідували. Особливо він завжди дослухається до повчальних слів духовенства Володимирського собору. Цікавиться також, як викладається предмет гомілетики у духовній академії. Для нього є також важливо, щоб ці проповіді звучали українською мовою, тією мовою якою думає і розмовляє паства. Проповідує Патріарх не тільки в храмі, але й зі сцен, різних залів, на урочистих заходах, на зустрічах та оказіях. Слово його завжди проникливе, навіть інколи гостре й викривальне.

Жодного разу Патріарх не оминає зустрічей і спілкування з майбутніми проповідниками Слова Божого – студентами Київської православної богословської академії. Часто нагадує їм про роль пастиря в сучасному світі. Стверджує своїм запальним словом у молодих серцях віру й поступ у боротьбі за Помісну Українську Православну Церкву. Буваючи серед студентів академії на початку навчального року, в день пам’яті св. ап. і єв. Іоанна Богослова, на випускному акті, він завжди проповідує в академічному храмі й обов'язково виголошує слова настанови на урочистому засіданні в актовому залі. Він завжди промовляє у своєму серці: «Бачу мету і прагну її досягнути, і не надіючись на власні сили, вказую на неї майбутнім молодим пастирям і архіпастирям. Може інші, будучи наділені прикладами моїх власних зусиль і благочестивих поривів серця, зроблять ще більше за мене. А можливо тут, серед молодих, присутніх у цьому залі студентів вже немає таких? Ні, не хочу в це повірити, – думає Патріарх, – і далі, вже піднесено, каже самому собі: «Тоді дякую Господеві за всі мої справи й помисли, якими я хотів принести користь для спасіння інших».

167Патріарх – перекладач Біблії, богослужбової, житійної й морально-повчальної літератури українською мовою. Чи не найголовнішою заслугою нашого Святійшого Патріарха перед Українською Православною Церквою завжди буде вважатися переклад Біблії, богослужбової, житійної й морально-повчальної літератури українською мовою. Це була мрія Патріарха з самого початку відродження Української Церкви на початку 90-х років минулого століття. «Для того, щоб наша Церква самобутньо розвивалася, була самодостатньою, відповідала усім критеріям свого автокефального будівництва, необхідна не тілька ієрархія, духовенство, духовні навчальні заклади, в яких плекається розвиток вітчизняного богослів’я, необхідно ще й мати переклад богослужбової літератури мовою того народу, який вручений для нашої Церкви в опіку», – каже Святійший Патріарх.

Як відомо основою богослужбових текстів є Святе Письмо Старого і Нового Завіту. Звідси запозичено різні вірші для прокимнів, канонів, стихир. Книга Псалитир взагалі повністю читається у храмах за богослужінням. Так само святі Євангелія від Матфея, Марка, Луки та Іоанна. За богослужінням повністю вживаються тексти всіх апостольських послань, книга Діянь святих апостолів.

Святійший Патріарх прекрасно розумів значення нового перекладу Біблії українською сучасною мовою. Застосування різних перекладів біблійних текстів під час богослужінь дещо ускладнював їх проведення. Особливо це відчували хори і їх регенти, духовенство та дяки. Необхідна була уніфікація цих текстів. І Святійший взявся за цю справу – святу і приємну для Самого Бога. Взявся за неї, розуміючи, що й до нього були великі мужі, які потрудилися для духовного зростання нашого українського народу.

Перекладацька праця велася в нас ще з давніх києво-руських часів. У скрипторіях Софійського собору за благовірного князя Ярослава Мудрого народжувались не тільки оригінальні твори нашого вітчизняного письменства, але й переписувались і перекладались святі книги, особливо книги Святого Письма. 3 тих далеких часів до нас дійшли – Рейнське (1049), Остромирове (1056-1057), Архангельське, написане на Київщині (1092), Мстиславове (1103-1117), Юр’євськє (1119-1128), Галицьке (1144), Добрилове (1164), ще одне Галицьке (1264-1301), Євсєвієве (1283), Волинське та Холмське Євангелія кінця XIII ст., Київська Псалтир (1397).

Воістину прекрасним шедевром, нашим вітчизняним здобутком, стала поява 1556-1561 pp. рукописного Пересопницького Євангелія, яке вважається в українському мовознавстві цілком українізованим біблійним текстом. У Острозькій Біблії 1581 р. частина церковно-слов’янських слів також була замінена українськими словосполученнями. Повний текст Біблії більш наближений до української літературної мови готувався у Києві за святительства митрополита Петра Могили. Але до literatyra1його видання справа не дійшла.

Серця православних українців назавжди будуть вдячні Пилипу Морачевському та архієпископу Парфенію Левицькому, які в умовах дії Валуєвського й Емського указів зуміли поставити на відповідний рівень питання про видання Святого Євангелія українською мовою. Перший зробив переклад, а другий, за дорученням Святійшого Урядуючого Синоду, його редагував і займався його виданням.

Справжнім вибухом для багатьох шанувальників читання Слова Божого українською мовою стала поява Кулішівки – повного тексту Біблії, книг Старого і Нового Завіту. Над перекладом працював не тільки відомий письменник, публіцист і поет Пантелеймон Куліш (1819-1697), але й українець з Галичини Іван Пулюй, який професійно цікавився фізикою і любив богослів’я. До Кулішівки має відношення і третя постать – український письменник Іван Нечуй-Левицький, який свого часу закінчив Київську духовну академію і взявся до цієї справи вже після смерті Пантелеймона Куліша. Вперше Біблія в перекладі Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левицького українською літературною мовою побачила світ у Відні 1903 р. Після цього вона витримала ще декілька видань і до сьогодні цей переклад, видання якого до 100-річчя нещодавно здійснило Українське Біблійне Товариство, є актуальним для багатьох знавців Святого Письма, богословів, істориків, мовознавців і перекладачів.literatyra

У неспокйних 20-х роках минулого століття літературна українська мова стала розвиватися стрімкими темпами. Відбувалася українізація всіх галузей життя тодішньої України. Запрацювали наукові установи, такі як ВУАН, університети у Києві, Харкові, Кам’янці-Подільському. Через 20 років після того, як Пантелеймон Куліш та його однодумці здійснили повний переклад Біблії українською мовою, професор Іван Огієнко (в майбутньому першоієрарх Української Греко-Православної Церкви в Канаді митрополит Іларіон) розпочав свою титанічну працю над другим перекладом. Трагізм військового лихоліття, архіпастирське служіня, дещо призупиняли працю митрополита Іларіона над перекладом. Лише 1948 р. владика передав готовий текст Святого Письма до БІБТ на рецензію. Робота просувалася вкрай повільно і лише наприкінці 1958 р. цей другий переклад Біблії побачив світ. Праця проф. Івана Огієнка, а потім митрополита Іларіона, тривала з 1917 по 1958 роки. Український переклад Біблії здійснений митрополитом Іларіоном перевидавався декілька разів у Канаді, США, країнах Західної Європи. Вперше у незалежній Україні Біблію в перекладі митрполита Іларіона було видано УБТ 1995 p., а великим тиражем різних форматів у 2002 р.

Третім повним перекладом Біблії вважається праця о. Івана Хоменка (УГКЦ). Для багатьох християн в Україні й за кордоном це видання знайоме під назвою «Святе Письмо». Даний переклад Біблії українською мовою називають ще римським. Отець Іван Хоменко працював переважно над цією святою справою у Римі на острові Капрі. Організація видання здійснювалася під егідою та безпосереднім контролем духовного проводу Української Греко-Католицької Церкви. Праця над цим перекладом була завершена у 1963 р.

literatyra2Але всі ці видання були здійсненні в діаспорі. На материковій Україні, у радянський період її історії, зробити все це було надзвичайно важко. І не тільки тому, що навколо вирувало суцільне безбожництво й атеїстична марксистсько-ленінська ідеологія, але й тому, що українському слову було важко пробратися до таких вершин. Вживання рідної мови у Православній Церкві було б розцінене відповідними компартійними органами, як буржуазний націоналізм, наближення до тих ідей, які в собі формував церковний автокефальний рух 20-30-х років. І все таки промінець світла зажеврів у часи керівництва Радянською Україною Петра Шелеста. Необхідність видання Святого Письма українською мовою для парафіян Українського Екзархату Руської Православної Церкви була затребувана. Не дивлячись на усілякі утиски, 60% усіх парафій РПЦ в СРСР складав Український Екзархат. Одна тільки Львівсько-Тернопільська єпархія нараховувала 1100 парафій. До перекладацької праці Слова Божого рідною мовою приступив тодішній Екзарх, митрополит Київський і Галицький Філарет. Для перекладу Нового Завіту – усіх чотирьох Євангелій, книги Діянь святих апостолів Послань святих апостолів та книги Об’явлення – високопреосвященний владика залучив наприкінці 60-х відомих мовознавців. Праця тривала. Але через відповідні політичні зміни, наступ на шестидесятників, поглиблення переслідування українства і насамкінець зняття з посади першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, справа до видання цього перекладу не дійшла. Лише до 1000-літнього ювілею Український Екзархат видав Новий Завіт чималим тиражем у зеленій колінкоровій обкладинці. Цей переклад оцінили всі, тому що він був більш наближеним до тієї мови, яка розвивалася на материковій Україні.

З набуттям Україною довгоочікуваної незалежності та відродженням незалежної Української Православної Церкви, справа з новим перекладом Біблії українською мовою знову постала на порядку денному. І за неї з усією відповідальністю взявся Святійший Патріарх Філарет. Перед ним на його робочому столі лежало три переклади Біблії українською мовою, і ось, за його задумом настала черга для четвертого. Господь доручив і нашому Патріарху випробувати себе у перекладі Його Вічного і Життєдайного Слова. Врахувавши всі здобутки попередніх мужів-перекладачів повної української Біблії, Святійший Патріарх обрав за головний текст Біблію російською мовою, точніше, її синодальний переклад, здійснений під егідою митрополита Московського Філарета (Дроздова) у 1876 р. Якими мотивами користувався Святійший Патріарх беручи за основу цей переклад? По-перше, він був найбільш повний і досконало звірений із стародавніми текстами. По-друге, синодальний переклад наближено підтримував літургійне застосування слов'янського тексту у православному богослужінні. Саме цю мету й переслідував Святійший Владика, беручись за цю подвижницьку працю. Патріарх розумів що, текст української Біблії також слід осучаснити і максимально наблизити його до вживання у літургійних текстах. Праця над перекладом розпочалася у травні 2004 р. і тривала всього п’ять місяців. Невимовно титанічна праця завершилася за такий короткий термін.

literatyra4Святійший Патріарх зважено підійшов до цього перекладу. Раніше вже було перекладено Новий Завіт і Псалтир. Інші книги Біблії він розділив так, що кожного дня йому необхідно було перекладати по 10 сторінок. За місяць він перекладав 300 сторінок. Щодня й невтомно Святійший працював над перекладом. І ось четвертий переклад повної Біблії українською сучасною мовою був здійснений. До цього видання увійшли й второканонічні книги.

Перший тираж розійшовся досить швидко. Четвертий переклад Патріарха Філарета отримав велику повагу серед усіх християнських конфесій України. Уже другий тираж видання Біблії в перекладі Святійшого Патріарха Філарета виходить з благословення очільників Української Греко-Католицької та Римсько-Католицької церков. Згодом, вже за третє перевидання цієї Біблії, береться Українське Біблійне Товариство. Загальний тираж цього перекладу Біблії на сьогодні становить понад 100 тисяч примірників.

Праця Святійшого Патріарха Філарета над перекладом Біблії українською мовою увінчалась великим успіхом. Її появу радо вітали православні, католики і протестанти. Біблія – основа життя кожного християнина, і поява ще одного, четвертого перекладу Біблії, свідчить про неабияку любов українського народу, йога духовних провідників, до проповідування і поширення Слова Божого.

Починаючи з початку 1998 р., Святійший Патріарх невтомно працює над перекладом богослужбових книг українською мовою. Потребу у цьому перекладі Святійший Патріарх відчував і раніше. Нажаль чільні представники українського церковного руху протягом ХХ ст. небагато зробили у цій справі. Першим перекладачем богослужбових текстів українською мовою можна вважати архієпископа УАПЦ Нестор Шараївського (+1929). Наприкінці 20-х років у його перекладі з’явився Октоїх, Загальна Мінея, головні богослужіння – Вечірня, Рання, Божественна Літургія, неповний Часловець. Окремим здобутком у справі богослужбових перекладів є праця духовенства Православної Церкви у Польщі. Ці переклади 30-х років часто називають «варшавськими». Чимало у цій справі потрудилися УПЦ в США і Канаді. Але це ще був далеко не весь переклад богослужбових книг. Багато хто, з відродженням УАПЦ наприкінці 80 – поч. 90-х років, брався за цю справу. Ратував за створення перекладацьких комісій. Але така, відверто говорячи балаканина, привела Святійшого Патріарха до усвідомлення однієї простої істини: «Якщо хочете знищити будь-яку справу, то створіть комісію», – не раз повторював Патріарх, і бачачи це абсолютне недбальство багатьох, сам взявся за цю святу справу. Адже у багатьох храмах Київського Патріархату, особливо у кафедральних соборах і монастирях, богослужіння звершується щоденно, а для цього необхідно мати весь корпус богослужбової літератури, який міг би забезпечувати добове, щотижневе і цілорічне коло храмових богослужінь.

Для перекладу богослужбових текстів українською мовою необхідно мати молитовний настрій, відчувати богослужбову мову. Для цього не досить бути тільки філологом. Адже богослужбові тексти це часто висока богословська і разом з тим поетична мова, а також і своєрідна божественна проза. І це все може відчути тільки молитвенник, ієрарх, який часто звершує богослужіння. В Патріархові дивовижно поєдналися, і богослов, і літургіст, і знавець мов, і молитвенник.

Для того, щоб підбити підсумок перекладацької діяльності Святійшого Патріарха у царині богослужбових текстів, вдамося до арифметики. За неповних десять років Святійшоий Патріарх Філарет переклав і видав чималим тиражем: Богослужбове Євангеліє (535 с.); Требне Євангеліє (535 с.); Апостол (550 с.); Октоїх, ч. 1 (840 с.); Октоїх, ч. 2 (790 с.); Тріодь Квітна, ч. 1 (450 с.); Тріодь Квітна, ч. 2 (300 с.); Богослужіння на святий тиждень Пасхи, (165 с.); Тріодь Постова, ч. 1 (695 с.); Тріодь Постова, ч. 2 (350 с.); Воскресний Октоїх і Загальна Мінея, (690 с.); Мінея Святкова, ч. 1 (810 с.); Мінея Святкова, ч. 2 (700 с.); Псалтир (430 с.); Требник, ч. 1 (520 с.); Требник, ч. 2 (600 с.); Часослов (390 с.); Служебник (570 с.); Молитовник, (500 с.); Акафістник, ч. 1 (330 с.); Акафістник, ч. 2 (410 с.); Акафістник, ч. З (360 с.), Чиновник архієрейського священнослужіння (490 с.). Всього видано 23 томи богослужбової літератури.

Останніх два роки Святійший Патріарх трудився над перекладом Житія Святих українською мовою. Із дванадцятитомного видання «Житія Святих святителя Димитрія, митрополита Ростовського» Святійший Владика відібрав найголовніші житія угодників Божих. «Житія Святих святителя Димитрія, митрополита Ростовського» українською мовою вмістилися у 7-ми томах. Кожний примірник такого видання має таку кількість сторінок: Т. 1 (710 с.), Т. 2 (700 с.), Т. З (845 с.), Т. 4 (810 с.), Т. 5 (760 с.), Т. 6 (640 с.) і Т. 7 (660 с.). Нещодавно з’явився перший том морально-повчальної книги «Добротолюбіє» (685 с.). На сьогодні із п’яти томів «Добротолюбія» Патріарх переклав три і вони чекають на свій вихід з друку. Якщо підсумувати кількість перекладених Святійшим Патріархом сторінок богослужбової, житійної і морально-повчальної літератури українською мовою за 10 років, з урахуванням Біблії, то ми станемо свідками вражаючої цифри – 18 тис. 355 с.

Святійший Патріарх продовжує невтомно трудитися над повним зібранням і виданням своїх праць – проповідей, доповідей, статей, виступів, богословських студій. На даний час читач може познайомитися із 7-ма томами праць ювіляра, які виходили протягом 1999-2007 років. Відповідно кожний із них висвітлює богословсько-історичний і морально-повчальний доробок Предстоятеля нашої Церкви: Проповіді, т. 1 (535 с.); Проповіді, т. 2 (445 с.); Послання, промови, т. 3 (615 с.), Статті, доповіді, т. 4, (580 с.); Доповіді, т. 5 (600 с.); Інтерв’ю, т. 6 (740 с.); Проповіді, промови, послання, доповіді, інтерв’ю, т. 7 (800 с.).

Наш Патріарх завжди звертає увагу на церковне просвітництво. «Поруч із будівництвом храмів слід відкривати недільні школи. Священик повинен виходити за огорожу храму, йти до людей і свідчити про Христа», – не раз говорив Святійший Владика. Для цієї справи він зініціював видання Закону Божого українською мовою і безкоштовно поширив серед віруючих майже 1 мільйон примірників.

Наш Патріарх є воістину невтомний трудівник на ниві перекладацької справи, якій він присвятив найкращі роки свого патріаршества і продовжує день і ніч трудитися. У далекі дороги за океан з ним прямує валіза з необхідними книжками для перекладу. Він вважає, що це є найбільше досягнення Української Православної Церкви Київського Патріархату, тому що цей переклад робить її самодастатньою й непохитною у своєму поступі до Єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Патріарху Філарету 80. 23 січня 2009 року вся повнота Української Православної Церкви Київського Патріархату урочисто відзначила 80-ти річний ювілей свого Предстоятеля. Це справжнє свято для усієї Церкви.

На думку автору цих рядків спадають різні міркування. Вони переплітаються одні з одними. Пригадуються тут слова із Святого Письма: «Дні віку нашого – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби; час швидко минає, і ми зникаємо» (Пс. 89, 10). Ці слова із Псалтиря я пригадав для того, щоб звернути увагу, на те, що Патріарх наш ще у силі. Ми бажаємо йому многих і благословенних літ життя, але не випробовуємо аж ніяк Промислу Божого, бо в його владі дні й літа життя нашого ювіляра. Наш Патріарх повний духом і силою. Мудро керує нашим церковним кораблем, є нашим великим духовним старцем, взірцем архіпастирського служіння. Різні думки знову набігають одна на одну... Щойно прийшла й така:

«5 грудня 2008 р. вся повнота Російської Православної Церкви провела у путь всієї землі Патріарха Московського і всієї Русі Алексія (Рідегера). Він був молодший за нашого ювіляра всього на один місяць і мав відзначити своє 80-річчя 23 лютого 2009 р. Але цей день буде вже пам'ятним для тих, хто буде його вшановувати. Нам невідомі суди Божі, чому Господь одному ще благословляє трудитися у винограднику Його, а іншого вже покликав на Свій справедливий Суд? У читача не повинно з’явитися й думки про наше злорадство. Скоріше навпаки, ми цим висловлюємо своє співчуття.

Із 18-ти років патріаршества Алексія ІІ, 16 років обидва ієрархи не спілкувалися. Колись митрополити Філарет (Денисенко) і Алексій (Рідегер) сиділи поруч у Синоді РПЦ, стояли поруч на богослужіннях, спільно переживали за долю Православної Церкви в СРСР. Розділення українського православ'я лягло спільним болем в серця обох ієрархів. Один вчинив не зовсім церковний поступок, і застосував владу, яка йому не належить, а скоріше, як у Золотоустого, «привласнив собі достоїнство Сина Божого», бо не мав, ні він, ні його архієреї, такої влади – відлучати від Христа. Бачачи це, наш Патріарх прощав їм, прощав тих, хто його проклинав. Коли упокоївся Патріарх Алексій ІІ, то Патріарх Філарет закликав свою паству молитися за спокій його душі в оселях праведних. У Володимирському соборі відслужив панахиду. І було видно, що це робив наш Патріарх щиро, не згадуючи тих всіх, завданих йому образ. Одного разу, на православному каналі Єкатеринбурзької єпархії «Союз» митрополит Воронезький Сергій (Фомін) говорив, що втрату для Російської Церкви митрополита Філарета (Денисенка), Патріарх Алексій боляче переживав. Хтозна, можливо дійсно ці переживання були щирими. Але також необхідно відверто й щиро сказати, що Святійший Патріарх Філарет дійсно переживає за втрату спілкування із своїми колишніми побратимами. Про це він говорив нещодавно, звертаючись до вірних у Володимирському соборі: «Я дійсно не тримаю ніякого зла й по-християнські люблю і Патріарха Алексія, і митрополита Володимира, і митрополита Ювеналія, і митрополита Кирила». У цей момент з очей Патріарха текли сльози, і це були сльози співчуття, і боротьби з усіляким гріхом розділення й ненависті, відсутності любові у Церкві. Патріарху Філарету зараз не байдуже хто очолить Російську Церкву, як не байдужою є йому доля розділеного українського православ’я».

І ще одна думка, яка у дні шанування нашого ювіляра – Святійшого Патріарха Філарета – нас не покидає. Зараз усіх торкнулася криза. Коли святителя Миколу Сербського запитали: «Що таке криза?», – то він відповів так: «Запитуєш мене, чоловіче Божий, про причину й значення кризи, що настала. Хто я такий, що ти запитуєш мене про цю велику таємницю? «Говори, якщо є в тебе щось більше за мовчання», – сказав святитель Григорій Богослов. І хоча я вважаю, що зараз мовчання є вищим за всяке слово, але з любові до тебе напишу, що я думаю з цього приводу. «Криза» – слово грецьке, у перекладі воно означає «суд». У Святому Письмі слово «суд» вживається багаторазово. Заміни слово «суд» словом «криза» і читай..».

Про кризу, тільки духовну, нас попереджав і Святійший Патріарх Філарет: «Як виникає криза фінансова, або економічна? Хіба не з кризи духовної». З кінця 90-х років минулого століття наш Патріарх не переставав повторювати: «Плекайте і проповідуйте духовні цінності, ставте їх на перше місце». Але ми всі були немов глухі. Вир політичних протистоянь, корупція, злодійство, буквально з'їдали українське суспільство. Нами всіма заволодів споживацький синдром. Ми так всі любимо згадувати про черги в магазинах радянського часу, а самі не помічаємо, як стали заручниками тих самих речей сьогодні й готові по кілька годин вистоювати у чергах супермаркетів для того, щоб наситити свій шлунок у ці новорічні й різдвяні дні, забувши про те, що напередодні Нового Року, особливо в період кризи потрібно поспішати до храму і подякувати Господеві за всі його благодіяння у минулому році. А як грізно, і разом з тим актуально для сьогодення, звучать слова із єктенії передноворічного молебню: «Щоб визволив нас у цей грядущий рік і всі дні життя нашого від голоду, губительства, трусу, потопу, граду, вогню, меча, нашестя чужинців, міжусобиці, всякої смертоносної рани, скорботи і недолі, молимось Тобі, Милосердний Господи, вислухай і помилуй».

Отож сьогодні Патріарх знову повертає нас до розуміння головного в нашому житті – примноження духовних цінностей, які є основою громадянського суспільства: «Чому ми повинні насамперед піклуватися про духовні цінності? – запитує нас Патріарх і для нас відповідає, – тому що вони незмінні й ведуть людину до блаженства. Духовні цінності визначають наше місце у вічності».

У своєму патріаршому служінні наш святитель ніколи не шукав слави. Він постійно повторює: «Все в житті минає для вбогого і для багатого, для того, хто має велику владу і для того, хто є простою людиною; для архієрея і простого священнослужителя. Тільки Господь не буде питати з усіх однаково. Тому патріарше служіння, як і патріарший хрест, є важким». Так і в премудрого Екклезіаста: «І сказав я у серці моєму: «І мене осягне та сама доля... тому що мудрого не будуть пам’ятати вічно, як і нерозумного; у грядущі дні все буде забуто, і на жаль! мудрий помирає нарівні з розумним» (Еккл. 2, 15, 16).

Виходячи із такого богословського розуміння сенсу життя кожної людини на цій землі, Патріарх і провадить своє публічне і внутрішнє, закрите від стороннього ока, життя. В богослужіннях, архіпастирських поїздках, у домашньому побуті, йому притаманна перш за все церковність. Він не любить пихатості. І не пам'ятаю, щоб подбав він коли-небудь про багаті, вишукані архієрейські ризи, коштовні митри і панагії. Головною рисою його архіпастирського життя є церковність, як внутрішня так і зовнішня. Його чернечий настрій настільки міцний, що він навіть у літаку, подорожуючи далеко за океан, не знімає ряси та підрясника. Патріарх не прилаштовується до принад і зручностей світу цього. Багато хто його вважає консервативною людиною, але ця консервативність є православною. З наростанням духовного досвіду, і з поглибленням в тайну Богопізнання, ця православна консервативність в нашого Патріарха стає все глибшою.

Патріарх ніколи не любив якихось зайвих, порожніх розмов. Коли до Києва приїздить єпископат, то за загальними трапезами Патріарх порушує різні церковно-історичні, богословські теми. І коли, хто вдається до світських розмов, то Святійший Владика, слухаючи, згодом спинить зі словами: «Говорімо краще про Христа».

Інколи складається враження, що Патріарх і не припиняв своїх академічних викладів – він учитель, а ми всі студенти. Дуже часто він цікавиться питанням викладання богословських предметів в академії і особливо курсу догматичного богослів'я, говорячи, що «цей предмет потрібно читати з розумінням кожного догмату і застосуванням його до життя». Глибокі богословські думки Святійшого Патріарха є цікавими і коли слухаєш його, то не раз виникає думка – такого б мені викладача в академію, або щасливими були ті, які свого часу слухали лекції ієромонаха Філарета в МДАіС.

Патріарх – жертовна людина. Останнім часом він багато виділяє коштів на будівництво храмів. Він заощаджує кожну гривню і радіє, коли вона витрачається розумно, коли священик, чи архієрей, отримавши чималі кошти, витрачає їх на благу, цільову справу. Святійший Патріарх не любить церковних крадіїв і боляче переживає, коли раптом виясниться, що виділені ним кошти просто розікрали. І таке буває... Своїм власним коштом Патріарх збудував храм у своєму рідному селі Благодатному на Донбасі. Продавши власне помешкання у Києві, він, за прикладом великих меценатів гетьмана Івана Мазепи, та графині Ганни Орлової-Чесменської, спорудив нову срібну раку для мощів святої вмч. Варвари та нову, також срібну з позолотою, сінь над її мощами. Нещодавно в срібну раку вклали і мощі священномученика Макарія, митрополита Київського. (Якби цей текст свого життєпису редагував сам Святійший, то я думаю, що він би не хотів, із-за скромності, щоб про це було тут написано).

Свого часу Патріарх багато жертвував на відбудову і реставрацію переданої у 1988 р. Києво-Печерської лаври. Часто бував, інколи цілими днями, на новобудовах. Теж саме ми могли бачити на власні очі, коли відроджувався навчальний корпус Київської православної богословської академії у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. У великому піднесені 22 травня 2008 р. Патріарх освячував відроджений ним Свято-Миколаївський Богуславський монастир на Київщині.

Часто з вуст опонентів звучить інша характеристика нашому Патріарху, що він начебто суворий, грізно карає за поступки, несправедливо. Такі твердження абсолютно потрібно заперечити. Наш Патріарх – це молитвенник і одночасно адміністратор. Він багато працює і любить, щоб усі навколо нього працювали і працювали чесно для церкви без користолюбства. Патріарх носить образ справжнього пастиря. Він знає коли, кого і за що похвалити і, якщо потрібно, висварити. Ми не є заручниками його особистісного характеру, уподобань, від цього ніхто не страждає. Він до всіх справедливий. У Патріарха немає яких не-будь наближених. Ніхто не посвячений у деталі його власного побуту. Його дві кімнатки на Пушкінській простенькі, обставлені старими меблями. Він не має келійників, хоча архієрею, тим більше Патріарху їх належить мати. За ним не бігають ватаги обслуговуючого персоналу. Він не є перебірливим у їжі. Суворо дотримується посту у відповідні дні. Вживає їжі стільки, як він сам любить цитувати слова преподобного Антонія Великого, скільки потрібно для підтримання життя. Своїми справами Патріарх є величний, настільки він є смиренний серцем, не гнівається, співстраждає, приємний у розмові, ще приємніший за своєю мораллю і честю, зовнішністю своєю ангелоподібний, ангелоподібним він є і серцем, коли робить зауваження – спокійний, коли хвалить – то з настановою. Він жодної із своїх рис характеру не псує зайвістю. У нього вироки батьківські і похвали, такі, як належить керівникам. Якщо він інколи м'який, то це не робить його слабким, а його суворість – жорстоким, навпаки перша є поблажливою, а остання – розсудливою, а та і інша – є любомудрістю. Йому не багато потрібно слів, тому що для настанови інших достатньо прикладу його життя, і ще менше треба застосовувати покарання, тому що для цього є жезл, який вражає легко.

Такого нам і належить мати Патріарха.

Митрополит Димитрій (Рудюк)

Переглядів: 4063
Слідкуйте за нашими новинами у соціальних мережах

facebookvkgoogletwitteryoutube
УПЦ КП
Єпархія
Архієрей
Новини
Публікації









Розробка та веб-дизайн:
[ Andriy_BURDYK ]™
у співпраці з ІТЦ "SP-Service"
Хостів сьогодні:  626
Хітів сьогодні:  4086

Хостів всього:  730333
Хітів всього:  6201367
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET